Здравствуй, пятница!!!


Ой-еееееееееее. Работы до фига, а завтра пятница!  Пару глотков пива выпить что ли???


Открыть | Комментариев 24

Настроение : ВО!!!    

Вся правда обо мне :)


Два слова о себе: незамужем.

Меня легко узнать в компании: когда все стоят с пивом, я буду с мороженным или йогуртом.

Я аккуратно закрываю дверь в маршрутке из-за услышанной от водителя фразы: "Громко хлопнешь дверью - умрешь от монтировки!"

На вопрос "как дела?", я отвечаю "вам и не снилось".

Я считаю наших мужчин самыми лучшими.

Мои часы спешат на 10 минут, но я все равно опаздываю.

Хорошо там, где я есть!

Я смотрю фильмы ужасов, выглядывая из-под одеяла.

Я не поправляюсь от булочек и шоколада.

Я отличная замена радио и телевизора.

Мой девиз: "Легко запомнить, трудно забыть!!!" :)))))))))))

Чем я стаю старше, тем короче мои юбки.

Когда мой мозг устает от деловых переговоров, он включает блондинку.


Открыть | Комментариев 55

Настроение : грайливий    

"Танок маленьких каченят" переклад улюбленої дитячої пісеньки :))


І куплет

Я веселе каченя,

Бо танцюю я щодня

І співаю я щодня:

"Кря-кря, кря-кря!"

Подивіться бегемот,

Величезний бегемот

Дуже розкриває рот:

"Кря-кря, кря-кря"

 

Приспів:

Радісно навколо,

Безтурботно нам.

Йди до нас у коло

І стань маленьким

            Ти каченям!

 

ІІ куплет

Слід за мною, раз-два-три.

Мій танок ти повтори,

Усі рухи повтори,

Ось так, ось так.

І гойдається трава,

Нашу пісеньку співа,

Дуже весело співа:

"Кря-кря, кря-кря"

 

Приспів:

Радісно навколо,

Безтурботно нам.

Йди до нас у коло

І стань маленьким

            Ти каченям!


Открыть | Комментариев 8

Настроение : балуюсь    

Вовка-Морковка (без ГМО)


Увага. Нова рекламна кампанія. В супермаркетах Дніпропетровська з*явилася морква покращеної якості "Вовка-Морковка".  "Вовка-морковка" - це повноцінне джерело чудового настрою, це активний відпочинок і відчуття свободи :)

Наша "Вовка-морковка" - найпозитивніша морква!!!

 


Открыть | Комментариев 11

Настроение : по-різному    

Без назви


Біль холодною гадюкою вповзає до мого серця, розбиває його на сотні маленьких шматочків і стає в сотні разів сильнішим...

Павутиння страху огортає мою душу. Стривожене серце розгублено тріпоче в цій липкій колисці... 

Ні!.. Я сильніша! Я розірву тенета і визволю серце з полону!  Я досягну мети, впіймаю цей блукаючий вогник і буду міцно тримати в долонях!


Открыть | Комментариев 4

Цуценятко


Маленьке пухнасте цуценятко  - м*яка іграшка, яку подарував мені. Твої руки торкалися його, це - згадка про тебе...

Я цілую його в пластмасовий носик і кажу "надобраніч"...


Открыть | Комментариев 4

Осінній карнавал



Открыть | Комментариев 15

Женщинам, которым за… Или Богини живут на земле.


Время меняет все: друзей, знакомых, Ваших детей и Ваш возраст. Еще один день рождения – это новые морщинки на Вашем лице. Вы реже смотритесь в зеркало... Когда случайно видите свое отражение, отворачиваетесь с мыслью: «Неужели это я?»…

Представляем Вам новую антивозрастную фитосерию «Облик», разработанную ведущими косметологами Украины и Франции. Мы знаем особенности и потребности Вашей кожи. Для сухой и чувствительной кожи мы рекомендуем использовать крем с добавлением экстракта ромашки. Для нормальной и комбинированной – крем с экстрактом медуницы и мяты. Для жирной и пористой – крем с экстрактом василька. В состав кремов антивозрастной фитосерии «Облик» входит активный антиоксидант – витамин Е. Он обладает прекрасным омолаживающим эффектом и сделает Вашу кожу ровной и гладкой. Поверьте, Ваша кожа заслуживает самых нежных прикосновений.

Утром, закончив уход за кожей, поставьте баночку с кремом на Вашу любимую полку. Подойдите к зеркалу, расправьте плечи, улыбнитесь своему отражению и скажите: «Я – совершенна! Я – Богиня!» Вы достойны самого лучшего.


Открыть

Яка я?


Я - енергетичний коктейль, суміш непостійності та вірності, егоїзму та людяності, непослідовності та практичності... Я лагідне кошеня та розлючена тигриця... Я недосяжна як небо і завжди поруч... Я стихійне лихо і сонячний промінь...

Моє друге ім*я - Вітер.

Моя покровительниця - Венера.

Моя стихія - повітря.

Мій знак - Терези.

Я - ЖІНКА :)

 

 

 

 


Открыть | Комментариев 5

День української писемності та мови


9 листопада проходить щорічне свято - День української писемності та мови/
  Свічечка букви "Ї"
Хай це можливо і не найсуттєвише
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»

а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви «є»
що зрізаний з неба
разом із ниточкою

бо кажуть дитино
що мова наша — солов'їна
гарно кажуть
але затям собі
що колись
можуть настати і такі часи
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший
соловейко
  
тому не можна покладатися
тільки на солов'їв
дитино
                    І. Малкович

"Книги - морська глибина..."
Книги - морська глибина!
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                    І. Франко

Открыть | Комментариев 6

"Лучше гор могут быть только горы..."


Я люблю гори за їх величність і монументальність, за їх безмежну  красу і подароване відчуття польоту. Я люблю гори за можливість випробувати себе, за досягнення мети, коли можна подумати  "а я молодець!".   Я люблю гори і сумую за ними...


Открыть | Комментариев 6

День народження Дніпропетровська (без коментарів)



Открыть | Комментариев 7

Присвячується о. Хортиця


 Привіт, Хортице. Так вийшло, що майже кожного дня я проводжаю тебе поглядом крізь напівпрозоре скло автомобіля. Я постійно зайнята і завжди поспішаю. Вибач, що до цього часу ти залишилася для мене невідомою...

Як би ти знала, як сумую за твоєю безмежністю і твоєю наденергетикою. Раніше ти заколисувала мій смуток і повертала душевний спокій...

...То було раніше. А зараз, я майже кожного дня проводжаю тебе поглядом крізь напівпрозоре скло автомобіля... Я змінила місце проживання, але моя любов до тебе - незмінна...

...А ти мене пам'ятаєш?


Открыть | Комментариев 4

БарабанФест 2


 

Писати не вистачає слів. Дивіться фото:))


Открыть | Комментариев 13

Рудик-мандрівник (що буде далі)


 

Наступного разу я,  Рудик та Чоловік у хутряній шапці вирушаємо вивчати Карпатські гори. Давно мріяла написати про Західну Україну, але поки що мало зібрано інформації (мандрівка була два роки тому  автостопом через Рівне, Львів, Ужгород, Сваляву на водоспад Шипіт).  В цьому році планувала автостопом відвідати замки в містах Мукачево, Ужгород, Золочів та ін. Нажаль, не вийшло. Але все попереду...


Открыть | Комментариев 3

96 годин під землею


Одеські катакомби, які вони насправді?

Кожного року одеські спелеостологи (спелеологи вивчають природні печери, спелеостологи - штучні) запрошують до себе друзів. Мені пощастило разом з Харківським спелеоклубом "Варіант" потрапити до катакомб. Те, що я бачила з екскурсіями,  лише одна сторінка із історії катакомб. Вона починається ще до революції. І читати її просто захоплює.

В катакомбах ми вчилися робити топозйомку, орієнтуватися з картою, робити абрис печер. Карта катакомб постійно обновлюється, бо трапляються обвали та затоплення.

Після прибуття нас записали пофамільно, коли людина поверталася додому,  її прізвище викреслювали. Я  заглянула в перелік і не побачила свого прізвища, тому запитала у організатора, де ж я. Він мені відповів: "Ти записана просто - Людочка".

Коли ми орієнтувалися в підземеллі, найголовніше, що мали знати - це правильно ставити мітки. Саме мітки дають можливість повернутися назад та (не дай Бог звичайно) швидко знайти того, хто загубився. Нам давали контольний час, за який повинні були  повернутися на базу. Якщо ти затримуєшся, вирушає група пошуку.

Перший день я намагалася робити топозйомку, та мені не сподобалося ходити з рулеткою в руці й виміряти відстані. Зате наступного дня мені видали карту катакомб, дали завдання дослідити незнайомий район і нанести його на карту, назначили старшою групки із трьох чоловік. Спочатку в моєї групки виник бунт: кожен хотів керувати або робити по-своєму. Я заперечила: якщо мене поставили за старшу, значить були на те причини. Один хлопець  запитав, скільки разів  тримаю карту в руках. Чесно призналася: вдруге, тому всі заперечення приймаються та обговорюються, але працювати нам потрібно разом. Наша карта була найкращою!!! Найголовніше, ми повернулися в назначений термін.

Зате ввечері приїхав мій знайомий одесит, і ми пішли гуляти нічними катакомбами:)) шукали вихід, щоб подивитися на зоряне небо. Так як одесит вже декілька разів бував в катакомбах, йому довірила ставити мітки й вести. Ми зробили багато  помилок: коли спускаєшся під землю треба мати два ліхтарика, мати годинник  та ставити мітку, зрозумілу не лише нам, а й людям, які підуть слідом. Ми заблукали, наші ліхтарики погано світили, про годинник я мовчу (цікаво, у когось є годинник крім мобільного телефону?). Зате було цікаво. Ми все одно знайшли вихід, просто витратили на це більше часу, ніж планували. Коли поверталися назад, назустріч нам вже йшла група пошуку. Ми отримали "по перше число", особливо за наші оригінальні мітки. А керівник Харківського спелеоклубу, з яким я приїхала і відповідав за мене,  сказав: "Люда, тепер кожен крок вбік, це спроба втечи. Від намету не відходити." Кожного вечора, коли ми лягали спати, він запитував: "А що ж ти нікуди не ходиш, мітки не ставиш?"

Можу сказати, що прожити чотири дні під землею - складне випробування. Темрява настільки реальна та в'язка. Таке відчуття, ніби вона лягає тобі на плечі й давить. Неймовірна тиша.  Коли твої очі нічого не бачать, фантазія домальовує різні неймовірні картини. Я періодично вимикала ліхтарик, щоб відчути, що відчуває загублена людина. Єдине, що треба в такому випадку робити - зберігати спокій.

Дуже багато дореволюційних  малюнків. Скажу одне: чоловіки за цей час не змінилися і їхні думки теж :))))


Открыть | Комментариев 8

Барабан-Фест (Дніпропетровськ запрошує) :))


 

Щочетверга в Дніпропетровську на Фестивальному причалі о 21 годині  проходить барабан-фест. Можна прийти просто послухати, повчитися грати на барабані або потанцювати . Мені сподобалося "бити в бубен" :))

Цікаво бачити реакцію перехожих, їх німе запитання: що ви курите і де це знайти :)))

Ельфійські та  шаманські танці, звуки барабанів в нічній темряві створюють новий ілюзорний світ.

http://vkontakte.ru/album15223113_115158139

 

 

 


Открыть | Комментариев 4

Як мишеня хмаринку врятувало.


 На пагорбі сиділо мишеня. Мишеня як мишеня, нічого особливого: маленьке, сіреньке, зовсім непомітне серед зеленої трави. Але це мишеня любило спостерігати за хмаринками. Вранці забіжить на пагорб, сяде на задні лапки й дивиться довго-довго на небо. Хмаринки такі веселі та цікаві, пустують, бавляться. Була серед них одна хмаринка, улюблениця мишеняти. Справжня дзиґа. А яка гарненька! Мишеня милувалося її білявими косами зі стрічками, що підстрибували, наче весь день готові забавлятися. Йому було цікаво: ці коси коли-небудь відпочивають? Що вони роблять вночі, коли хмаринка спить? Теж засинають? Може, чекають ранку, щоб знову розпочати веселощі?

Кожного дня хмаринка-Білявка (як назвало її мишеня) вигадувала нові пустощі. Одного разу захотіла з дощовими хмарами наввипередки побігати. Куди ж цим хмарам, поважним тіткам, бігати, вони тільки дощ розплескають. Ще хмаринка з цікавістю розглядала землю: що ж відбувається там, внизу. Зітхало мишеня, може, і його помітить хмаринка-Білявка. Воно підстрибувало, махало лапками, намагаючись привернути її увагу, марно. Йому хотілося перетворитися на легеньку хмаринку і полетіти кудись далеко-далеко. Сумно ставало мишеняті. Не познайомитися йому з цією хмаринкою. Навіщо їй якесь сіре непримітне мишеня.

Ввечері, коли сонце вкладалося спати, бігло мишеня додому, щоб зранку повернутися на пагорб…

Одного дня хмаринка-Білявка, як завжди, стала роздивлятися землю. Та цього разу вона занадто низько опустилася, не втрималася й почала падати.

Мишеня з тривогою дивилося як падає Білявка. Були б у нього крила, воно б піднялося в небо і підхопило бідолашну хмаринку. Нажаль, мишенята не літають…

Хмаринка була зовсім близько. «Заб’ється», – подумало мишеня й заплющило очі. Згодом воно почуло жалібне «ой» та схлипування, тому обережно глянуло поперед себе. Хмаринки ніде не було. Де ж вона? Схлипування повторилося. І тут мишеня помітило кущ терену. Хмаринка дивом зачепилася за колючу гілку.

– Я врятую тебе, Білявко, – мишеня дряпалося вгору, незважаючи на колючки. Нарешті воно на гілці, де сиділа хмаринка. Білявка вже не схлипувала, вона зітхала, затуливши обличчя долонями. Мишеня наважилося заговорити з нею:

– З тобою все гаразд?

– Здається... Ти хто?

– Я – мишеня.

– Ти великий страшний звір?

– Ні. Я маленьке, сіреньке, таке собі мишеня. Подивися на мене.

– Я боюся.

– Тоді торкнутися мене, переконайся сама.

Хмаринка погладила мишеня:

– М’якеньке...

Потім розплющила очі:

– Ти симпатичне.

– А ти – моя улюблена хмаринка!

– Справді?.. Напевно, я зараз занадто бліда і моє волосся розкуйовджене?.. Десь у мене було люстерко… Загубила… Ой, я в твоїх чорних оченятах бачу себе. Так, я занадто бліда… Жах! Мої коси!.. Моя сукня!.. Ці кляті колючки!

– Якби не «ці кляті колючки» ти б вдарилася об землю й забилася.

– Згодна. Але як мені повернутися на небо?

– Ти ж вмієш літати?!

– Нас переносить вітер... Так! Вітер! Треба йому повідомити: я тут. Він забере мене…

– Я щось вигадаю, – пообіцяло мишеня. Воно раділо. Неможливе стало можливим,  хмаринка поруч із ним:

– Ти для мене хмаринка-Білявка. Тобі подобається?

– Звісно… А ти…

Хмаринка здивовано розглядала мишеня:

– Твої очі... Вони стали блакитними, тепер в них плавають хмаринки.

Ти змінила колір моїх очей?

– Я  хотіла поправити стрічки.

– Стрічки, – повторило мишеня, – давай я причеплю їх на краю гілки. Вітер обов’язково помітить блакитні стрічки і прилетить за тобою.

– Ти таке розумне та хоробре, – хмаринка розплела коси й простягнула стрічки мишеняті.

Мишеня вирішило не признаватися їй, що боїться висоти. Буде ще переживати. Воно затисло стрічки між зубами і почало повільно дряпатися вперед. Гілка прогиналася, ніби прагнула скинути мишеня додолу. Колючки чіплялися за стрічки, наче хотіли роздерти їх на шматки. Серце мишеняти стискалося від страху, але воно пам’ятало: хмаринці потрібна допомога. Раптом одна думка майже зупинила мишеня: скоро Білявка повернеться додому й забуде його. Треба навмисно відпустити стрічки, тоді хмаринка залишиться з ним. Мишеня ледве відігнало цю нав’язливу думку. Ні! Воно виконає свою обіцянку…

Нарештігілка майже закінчилася, і мишеня зачепило стрічки за колючку. Тепер вітер швидко знайде загублену хмаринку.

Повертатися було значно легше. Хмаринка чекала на нього:

 – Добре, що ти повернулося… Я хвилювалися… Я завжди пам’ятатиму про тебе…

Потім запитала:

– Я бачу зелений килим із яскравими візерунками. Хто його розстелив?

– Це запашна трава, на ній розсипалися різнокольорові квіти, ніжні та ароматні.

– Вчора я бачила ще одне небо. Там теж пливла хмаринка, схожа на мене.

– То була річка з чистою прохолодною водою.

– Ти живеш серед такої краси!

– Зате у вас є сонце, місяць, зірки. І ви, хмаринки, теж надзвичайні. Знаєш, мене вважають дивакуватим. Я роблю не те, що роблять звичайні мишенята: я постійно дивлюся на небо і мрію… Чесно, до зустрічі з тобою я теж вважало себе диваком.

– Про мене думають, я здатна лише на вигадки. А я, коли виросту, стану дощовою хмарою. Тітоньки розповідали: все живе чекає на дощ і спрагло ловить кожну краплю.

Травою прокотилася зелена хвиля. Кущ захитався від легкого подиху свіжості.

– Ось і вітер за мною прилетів, – сказала хмаринка-Білявка, – гнівається, клопоту йому завдала. Дякую тобі... Ми скоро побачимося. Я тебе повідомлю веселкою.

– Обіцяєш?

– Обіцяю. Бувай.

– Бувай. Я найщасливіше мишеня серед тисячі тисяч мишенят усього світу!

Хмаринка, підхоплена вітром, поверталася додому. Мишеня проводжало її поглядом. Це було особливе мишеня. Це – мишеня з хмаринками в очах.

 

 

 


Открыть | Комментариев 5

Рудик-мандрівник


 

 

Чоловік у хутряній шапці

Колись, мандруючи, я привезла додому м’яку іграшку – Чоловіка у хутряній шапці, який вражав серйозним поглядом і довгою чорною бородою. Він самотньо стояв на поличці. Здавалося, йому хотілося поговорити, але не було з ким. Тому Чоловік у хутряній шапці виглядав трохи нещасним.

Якось одного дня мені подарували лисеня. Я поставила його поруч із Чоловіком у хутряній шапці й сказала:

– Це – Рудик. Сподіваюся, ви потоваришуєте. А ти, Рудику, слухайся Чоловіка у хутряній шапці, він – мудрий.

Потім розстелила ліжко, але сон не йшов. Раптом почула:

– Дідусю, – це Рудик звернувся до Чоловіка у хутряній шапці, – дідусю, чому ти насуплений?.. А чому ти тримаєш посох?.. Чому на тобі хутряна шапка та шуба, адже весна?..

Чоловік у хутряній шапці мовчав. Я боялася поворухнутися, чекала на продовження розмови.

Рудик знітився, почав вибачатися.

– Не вибачайся, малий. Все гаразд… Послухай, я розкажу тобі про високі гори вкриті снігом; про квітучі долини та стрімкі гірські ріки, в яких навіть влітку холодна вода; про тендітну квітку едельвейс, яку можуть знайти лише найсміливіші; про відважних людей, які досягають піднебесся.

Рудик уважно слухав розповідь Чоловіка у хутряній шапці й мовчав. Я зрозуміла: він не вірить жодному слову.

– Як може бути, що в долині метелики літають над квітами, а на вершинах лежить сніг?.. Чому він не розтає під сонцем?.. Чому в річках вода навіть влітку залишається крижаною?.. Навіщо маленькій квіточці ховатися серед снігу?.. Чому люди прагнуть підкорювати вершини, адже це так ризиковано?..

Я вирішила втрутитися в розмову:

– Рудику, повір. Чоловік у хутряній шапці нічого не вигадує. Він пастух. Я привезла його з Карпатських гір. Я теж бачила зелені килими долин та піднімалася на засипані снігом вершини. Я переходила гірську річку і відчувала, як голочки холоду впивалися в мої босі ноги. Я шукала едельвейс високо в горах. Я знайома з людьми, яких кликали гори, і вони йшли на цей поклик… Обіцяю наступного разу взяти вас обох у неймовірну подорож…

Уві сні нам посміхався едельвейс.

 

запрошення до подорожі

Я давно обіцяла взяти Рудика та Чоловіка у хутряній шапці в похід. І ось, нарешті…

– Рудику, Чоловіче у хутряній шапці, готуйтеся, ми завтра їдемо…

Рудик, задоволений тим, що на нього чекають пригоди, не дав мені договорити:

– Я побачу гори?...

– Так. Але...

Рудику важко було заспокоїтися:

– Я побачу Карпати! Я побачу засніжені вершини та знайду квітку едельвейс...

 Ні... Ти...

 Ні? А як же гори?

Чоловік у хутряній шапці, який спостерігав за Рудиком, втрутився:

– Карпати – не єдині гори на Україні. Є ще Кримські гори. Нажаль, ти не побачиш там засніжених вершин, зараз тепло. Там не росте едельвейс, бо Кримські гори нижчі, ніж Карпати. Але…

Рудик готовий був заплакати:

– Що ж я побачу?

Чоловік у хутряній шапці нагримав на лисеня:

– Вислухай спочатку… І треба ж таке непосидюче…

– Не сваріться, будь ласка… Зараз я все розкажу. Кримські гори – це казкове місце. Ви побачите гірські ліси, ріки і водоспади, відчуєте аромат гірських квітів. Ви будете сидіти біля вогнища, дивитися на зорі, слухати нічну музику гір. А ще, – я зробила загадкове обличчя, – на ніч я буду розповідати захоплюючі історії.

Несподівано для мене Чоловік у хутряній шапці сказав:

– Не ображайся. Я хочу побути вдома. Це для малого цікавинка. От коли поїдеш в Карпати, я з тобою.

– А як же мої історії? Тобі нецікаво їх почути?

– Рудик мені все розповість.

– Може передумаєш?

– Ні.

Рудик засмутився. Чоловік у хутряній шапці поспішив його підбадьорити:

– Повернешся додому, розкажеш мені про мандрівку.

– Хотілося, щоб ви разом поїхали, але тобі видніше, – сказала я Чоловіку у хутряній шапці, – надобраніч, мої любі, завтра буде напружений день.

Найважче було заснути Рудикові. Його багата уява малювала феєричні картини. Але втома перемогла, і він заснув. Впевнена, йому снилися гори, які він ніколи не бачив.

 

Перша ніч пригод

Вечоріло. Ми сиділи біля вогнища. Втомлений Рудик спав у мене на колінах. Вогнище теж дрімало. Мовчазні гори похмуро роздивлялися галявину. Темрява опустила завісу, з-під якої обережно визирнула тиша. Сонне полум’я привабило її. Вона підкралася до нас і зацікавлено підвелася навшпиньки. Раптом з гори покотилося каміння. Наполохана тиша знову втекла під завісу темряви. Рудик прокинувся:

– Що це?

– Це заговорила гора.

– Гори не вміють розмовляти. Вони неживі.

– Вміють. Не кожен зрозуміє їхньої розмови.

Рудик уважно подивився на мене:

– Будь ласка, розкажи, чому розмовляють гори.

– Слухай, колись давно-давно…

 

чому розмовляють гори

…Колись давно-давно посперечалися Вітер, Сонце та Вода: хто з них найсильніший. Сонце сказало:

– Я найсильніше. Від моїх променів зароджується життя. Але, коли я розгніване, можу спалити всю землю, до найменшої стеблини і найдрібнішої комахи. Мене найбільше поважають, отже я найсильніше.

– Ні-і-і-і, – подув заперечливо Вітер, – я найсильніший. Я можу бути грайливим, можу дмухати легко, навіть пір’їнка залишиться непорушною. Але, коли я розлючений, можу розбурхати море, розтрощити та вирвати з корінням дерево. Коли я гніваюсь, мене всі бояться, отже я найсильніший.

– Кап-кап, – глузливо заперечила Вода і передражнила Вітер, – «можу вирвати з корінням дерево». Я теж можу завалити дерево, поступово підмиваючи його коріння. Навіть маленький струмочок може стати стрімким потоком. Я змиваю все, що перешкоджає моєму плину. Коли настає засуха, люди благально дивляться на небо, прохаючи хоч краплю води. Я найсильніша!

Задумалися Вітер, Сонце та Вода: як визначити, хто найдужчий?

Врешті-решт Сонце запропонувало:

– Давайте перевіримо нашу силу на горі, що незворушно підпирає небо.

Довго лютували Вітер, Сонце та Вода. Вітер з усієї сили бив у кам’яні груди, наче хотів зрушити гору з місця. Сонце немилосердно розпікало її кам’яне чоло. Вода улесливо омивала вершину, знаходила найменші шпаринки, щоб дістатися до кам’яного серця…

Мовчала гора. Довго мовчала. «О-о-ох, не можу! Не витримаю». Зсунулося й посипалося вниз каміння. Утворилися печери в її камінних боках…

А Вітер, Сонце та Вода досі сперечаються. Ніяк не зрозуміють, що разом вони розтривожили мовчазну гору.

 

Друга ніч пригод

Ніч була виткана зорями. Здавалося, варто лише піднятися на вершину і можна жменями збирати сяючі зірки.

– Дивися, зірка покотилася, – сказала я, – давай загадаємо бажання.

– Чому вона покотилася? – як завжди запитав у мене Рудик.

 

дядечко і чарівна мітла

Жив-був Дядечко. Була в Дядечка мітла. Мітла не звичайна, а чарівна. Дядечко теж був незвичайний, бо жив у Небесній країні.

Працював Дядечко з вечора до ранку. До пробудження Сонця він чарівною мітлою розмітав ніч, прибирав небесну доріжку. Коли довго не було дощу, лоскотав Хмари, доки сльози у них від сміху не виступлять. Потім відпускав Хмари пастися над річкою чи озером. Якщо пустун-Вітерець розганяв Хмари, Дядечко брав чарівну мітлу і збирав їх докупи…

Ось така відповідальна робота була у Дядечка…

Одного разу Дядечко підмітав небесну доріжку, задумався, не помітив, як зачепив зірочку. Полетіла зірочка донизу. Забідкався Дядечко, розбудив Сонце.

– Дядечко, не переймайся, – заспокоїло його Сонце, – нехай ця зірка принесе людям щастя. Вони подивляться на небо, посміхнуться. А ти будь обережнішим… Піду посплю декілька годин. І ти відпочинь.

Поставив Дядечко чарівну мітлу, вибрав найм’якішу хмаринку, притулився до неї та й заснув…

Якщо ви бачите, як падає зірочка, то це Дядечко знову необережно підмів небесну доріжку.

 

Зірочка-квітка

Ми зачаровано дивилися на зорі. Рудик довго мовчав.

– Розказати тобі казку, я сам її склав.

– Розкажи.

– Це мені гори навіяли. Ти не подумай, тут гарно. Але… Ти знаєш, я дуже хочу знайти едельвейс.

– Я теж хочу знайти цю чарівну квітку, – відповіла я, згодом додала, – її ще називають «сріблястою квіткою гір».

– Як романтично... Срібляста квітка гір, – повторив Рудик і замовк, не наважуючись розпочати.

– Розкажи, – попрохала я.

– На небі, в зірковій сімї, жила маленька зірочка. Зірочка любила гори. Вони здавалися такими могутніми. Гори боролися з хмарами, сонце відпочивало на їхніх вершинах. Але гори були холодними та самотніми. Зірочка хотіла, щоб снігова пустеля ожила, розквітла. Вона прагнула бачити сонце, купатися під його променями. Одного разу зірочка вирішила, що не хоче залишатися на небі. Вона покотилася і впала в сніг. Біла ковдра накрила її від холоду. Наступного дня сонце вітала тендітна квітка, яку назвали едельвейс… Ну як?

– Гарно... Рудику, ми обовязково відшукаємо нашу квітку мрій. Головне в це вірити. А тепер спати. Завтра ти побачиш море...

Рудик здивувався:

– Море? Ти нічого не розповідала про море.

Я пригладила вогняне хутро мого маленького товариша:

– Важко словами передати всю велич моря. Його треба бачити.

Я розстелила спальний мішок, закутала Рудика, щоб не мерз. Потім лягла сама. Безліч разів я бачила море, і кожного разу воно було непередбачуваним та загадковим. Цікаво, яким воно зустріне мене завтра?..

 

Третя ніч пригод

Море зітхало, ліниво видихаючи хвилі. Вони підкрадалися до берега, наче гралися з ним у піжмурки. Хвилі, пустуючи, накривали каміння, тягли його на глибину. Але поверталися ні з чим, тому море знову гнало їх на берег. Каміння терлося одне об одне. Море шуміло у відповідь.

Цієї казкової ночі ми гуляли берегом, з насолодою вдихаючи морське повітря. Раптом я наступила на щось і послизнулася.

– Що трапилося? – стривожився Рудик

– Не знаю, зараз подивимося.

Я присвітила ліхтариком. Під ногами валялися порожні пляшки, іржаві бляшанки, уривки паперу.

– Це дарунки людей Морському царю, – гірко пожартувала я.

– Давай раненько прокинемося й позбираємо сміття, – запропонував Рудик.

– Звичайно... Дивися, ось воно, Чорне море.

– Чорне? Чому? Адже воно таке лагідне. Послухай, як муркочуть хвилі.

Між морем і берегом велася зрозуміла лише їм розмова.

– Знаєш, про що вони розмовляють? – запитав Рудик.

– Про що?

– Кожна хвиля спішить побажати землі «доброї ночі». Ось вони і біжать наввипередки. А місячна доріжка – місток від одного берега до іншого.

Я посміхнулася:

– Або ця місячна доріжка веде до підводного царства. Якщо йти по ній, можна потрапити до Морського царя на гостину...

– А в Карпатах є море? – поцікавився Рудик.

– Немає... Ти згадав про Чоловіка у хутряній шапці?

– Так. Я сумую за ним. Привезти б йому в подарунок шепіт моря.

– Ми привеземо йому мушлю. В ній завжди шумить море.

– Ти щось казала про місячну доріжку та Морського царя, – нагадав Рудик.

 

Дівчина та Володар хвиль

Колись давно-давно на березі моря поселилися люди. Спочатку вони схилялися перед морем, що здіймало хвилі до піднебесся, або лагідним кошеням терлося об ноги. Розповідали: на морському дні безліч скарбів. Ці скарби охороняє Морський цар. Якщо людина, чиста серцем та думками, прийде до нього, то виконає Морський цар найзавітніше її бажання. Але для цього треба ступити на місячну доріжку й твердим кроком, без сумління, йти по ній, незважаючи на хвилі. Бо Морський цар перевірятиме сміливця. Ще розповідали: щедро нагороджує Морський цар своїх гостей. Чи правда це, чи вигадка, хто скаже?

Згодом люди, крім рибальства, зайнялися господарством. Вже рідко хто звертав свій погляд на море: шумить та й шумить. Що з того?

Одного разу до берега пристали кораблі з далеких земель. Здалася чужинцям нова земля раєм. Захотіли вони поживитися її багатством:

– Нам подобається у вас. Ми скоро повернемося сюди на могутніх кораблях. Зустріньте нас якнайкраще.

Сказали це й попливли додому.

Засперечалися люди:

– Що наші суденця проти їхніх кораблів. Боротися з ними безглуздо.

– Ні, треба захищатися!

Ледве не посварилися, тому вирішили звернутися за порадою до Наймудрішого.

– Що нам робити?

– Здатися ворогу – це забути свої пісні, мову. Якщо все забудемо, ми зникнемо, – відповів Наймудріший.

– Але ж ми безсилі проти них. Ми загинемо!

 – Ви хочете поради, то слухайте! На глибині морській живе Володар хвиль…

– Вигадка це! – закричали у відповідь, – пожертвувати собою заради гарної казочки… Сам іди, або твоя донька нехай піде.

Недослухали його та й пішли.

Чула цю розмову донька Наймудрішого, сплахнули її щоки від образи:

– Відпусти, мене, татусю.

Мовчав Наймудріший. Розумів: зупинити дівчину, що приборкати розгніваний вітер. Сам такий.

– Таточко, скажи що-небудь, благаю тебе... Я повернуся, обіцяю...

– Колись і я ходив до Морського царя за іграшковим бажанням. Давно це було, тоді моє бажання здавалося найважливішим за саме життя. Нажаль, до нього двічі не ходять.

– Чому ти не сказав людям, що Морський цар – не вигадка?

– Не встиг. Засипав їхні очі страх... Нам час іти, доню. Вже ніч розлила чорну фарбу над морем.

Провів Наймудріший доньку до берега, обійняв її. Пригорнулася вона до нього, потім відсторонилася й рішуче ступила на місячну доріжку. Заболіло серце у Наймудрішого, наче його стиснула невидима рука, хотілося покликати доньку, повернути її назад. Пересилив він це бажання. Луною прокотилося ледве чутне:

– Будь впевнена у собі, до-о-нечко. І нікому не розповідай, що бачитемеш на глибині морській. Чуєш, ніко-о-ому.

Довго йшла дівчина. Хвилі припадали до її ніг, цілуючи кожний палець. «Треба попередити Морського царя, нехай зустріне мене», – подумала дівчина. Громом пролунали її слова, підхоплені вітром та хвилями:

– Почуй мене, Морський царю. Не бажаю я ні золота, ні прикрас. Допоможи моєму народові зберегти волю. Не дозволь ворогу топтати наші звичаї. Налякай чужинців, щоб ніколи не з’являлася в них думка про поневолення. Якщо потрібно, забери мене як викуп за щасливу долю.

Піднялася велетенська хвиля, долонею накрила дівчину. Принишкло море.

Розтривожив людей голос хвиль, бо вирішили вони здатися на милість ворога. Забриніла їхня душа прихованим болем.

Наступив тривожний ранок. Зарум’янилося небо, схвильовано зустрічаючи сонце. Сонце вмилося морською водою. Море, засоромившись, порожевіло.

Далеко-далеко забіліли трикутнички кораблів. Всі мешканці півострова зібралися на березі, де стояв Наймудріший. Цілу ніч він чекав на повернення доньки. Зрозуміли люди, що пішла до Морського царя молода дівчина, яка ще життя не знала, соромно їм стало. Вже й готові були кинутися до глибин морських благати про захист. Пізно…

Раптом небо насупилося хмарами. Невідомо звідки налетів жорстокий вітер. Хвилі попіднімали величезні руки. Море запінилося. Десь із глибин почувся гнівний та владний голос:

– Забирайтеся звідси! Горе буде вам, якщо з лихими намірами з’явитеся тут.

Налякані чужинці порозвертали свої кораблі: геть від проклятого, «чорного» моря. Розтанули білі трикутнички. Зітхнули з полегшенням люди:

– Біда відступила! Слава Морському царю! А де ж дівчина, чому не вертається?

Не розходилися вони, чекали. Не могли залишити Наймудрішого, хоча не вірили, що повернеться його донька. 

Аж ось дивовижної висоти хвиля стрімко понеслася до берега. Заціпеніли люди, охоплені жахом:

– Гнівається на нас Морський цар. Чи не візьме тепер плату за наше визволення?

Спраглонакинулася хвиля на берег, поглинула його і відступила. Там стояла донька Наймудрішого, тримаючи в руках дарунки з прихованих глибин. Нагородив її Морський цар за сміливість.

Підбігла вона до батька, обняла його, а коштовності градом посипалися на землю. Хіба щось може бути найдорожчим за любов?

Даремно розпитували дівчину, як їй гостювалося на дні морському. Вона лише загадково посміхалася.

Люди знову стали поважати Морського царя. Для недобрих гостей море грізно кипіло й клекотіло. Якщо хтось з’являвся з добрими намірами, хвилі швидко несли кораблі до берега. А про дівчину, до ніг якої море ще довго виносило коштовності, склали легенду. Мандрувала ця легенда від людини до людини і дійшла до нас...

 

Повернення

Пізно вночі я і Рудик втомлені, але щасливі, повернулися додому. Рудикові не терпілося поділитися враженнями з Чоловіком у хутряній шапці, та я прошепотіла йому: «Зачекай, може він спить».

– Повернулися? Нарешті. Рудику, як там гори? – почувся веселий голос.

– А ти чому не спиш? – поцікавилася я.

– Невже не зрозуміло, – здивувався Чоловік у хутряній шапці, – чекаю на ваше повернення.

– Ми за тобою скучили, – радісно вигукнув Рудик, – дуже-дуже.

– Я теж за вами скучив, – зізнався Чоловік у хутряній шапці. Рідко він буває таким відвертим. Частіше суворо дивиться й відповідає, що всякі там ніжності не для нього.

Рудик захоплено підстрибував. Не уявляю, як він промовчав би хоч хвилинку.

– Я ночував у наметі, збирав сухе гілля для вогнища... Я привіз мушлю, щоб тобі заспівало море... Я допомагав рятувати Морського царя... А ще, – похвалився Рудик, – я майже не замерзав ночами.

– Рудик – природжений мандрівник, – підтвердила я, – добре бути вдома... Вибачте, мені зранку на роботу. Треба відпочити.

– Може, ти щось розкажеш? – запитав Чоловік у хутряній шапці.

– Рудик бачив усе моїми очима, відчував усе, що відчувала я. Крім того, подивися на нього, йому кортить поговорити з тобою.

Я заснула. А Рудик із сяючими від захоплення очима довго розповідав Чоловікові у хутряній шапці про наші пригоди, переживаючи це знову.

 


Открыть | Комментариев 6

Настроение : ліричне    

Я відкрила для себе... (Частина ІІ)


 

 

 

 

 

Храм Архистратига Михаїла. Перше фото не моє (в мене так гарно не вийшло) 

Ніч я провела поруч з цим прекрасним храмом. http://ru.wikipedia.org/wiki/Храм_Святого_Архистратига_Михаила_(Ореанда) Я познайомилася із скелелазами із Вологодської обл., м. Череповець (Росія). Вони знають про наших президентів (колишнього і теперішнього), жінку з косою, яйцепад у Верховній Раді :)) Череповецькі скелелази розповіли мені історію виникнення назви міста: колись імператриця Катерина була в тих місцях й наступила на череп вівці (Череп Овець). Я не втрималася й запитала (хто мене знає, сказав би: Люда, ти як завжди):  "Цікаво, як би Катерина назвала місто, якщо б наступила на щось інше?" ... :))))) 

...Я обожнюю кримські ночі!..

...Ніч накрила нас темною ковдрою. На небі повітряною кулькою повис місяць. Хтось невідомий і невидимий почав розсипати жменями зірки. Затріскотіли цикади. Коли цикади втомилися грати, їхню музику підхопили цвіркуни. Гори дихали вологою й прохолодою. Вогнище дрімало, ледве потріскуючи дровами. Ніч кликала за собою. Хотілося розправити крила й поринути в цю чорно-синю безвість назустріч дивовижним пригодам...

Я люблю тебе, моя безмежна країно, знайома й незнайома одночасно!..


Открыть | Комментариев 9

Я відкрила для себе (частина І)


 

 

Море і гори. Лагідність і монументальність. Краса, без якої неможлива моя душевна рівновага та спокій. Безліч разів я бачила море і гори, але кожного разу вони були непередбачуваними та загадковими. Тому, під  час подорожі, я гадала, якими вони зустрінуть мене цього разу.

Море зітхало, ліниво видихаючи хвилі. Вони підкрадалися до берега, накривали каміння, тягли його на глибину. Але поверталися ні з  чим, тому море знову гнало їх на берег. Каміння терлося одне об одне, море шуміло у відповідь. Між ними велася зрозуміла лише їм розмова. Я  з насолодою слухала плескіт моря,  милуючись мініатюрним готичним замком "Ластівчине гніздо". 

Мене вразила історія цієї казкової споруди.  http://ru.wikipedia.org/wiki/Ласточкино_гнездо_(Крым).  Дивує та шокує фантазія автора проекту. Я теж хочу подібний дачний будинок:)))

 

 


Открыть

10 секретов счастья


1 Секрет: СИЛА ОТНОШЕНИЯ
Счастье определяется только нашим отношением к собственной жизни
Человек сам выбирает, как себя чувствовать
Если вы не можете увидеть нечто положительное в сложившейся ситуации, то вы не ищете по-настоящему
Самый верный секрет Счастья - выработать в себе благодарное отношение
Мы сами выбираем цвета, которыми раскрашиваем свою жизнь

2 Секрет: СИЛА ТЕЛА
В здоровом теле - здоровый дух:))
Ножом и вилкой мы роем себе могилу:))
Здоровье в порядке - спасибо зарядке :))
(это я от себя добавила - коротко и по теме)

3 Секрет: СИЛА МГНОВЕНИЯ
Единственное место, где стоит жить - здесь; единиственное время, в котором нужно жить - это сейчас
Для мудрого человека каждый день - новое начало
Мысль, которую мы выбыраем в каждое мгновение, определяет то, где мы окажемся в следующий момент

4 Секрет: СИЛА ПРЕДСТАВЛЕНИЙ О СЕБЕ
Все мы старики в той степени, насколько старыми себя считаем
Человек является тем, что он о себе думает
Лучшее, что может человек добиться в жизни, - познать самого себя

5 Секрет: СЕКРЕТ ЦЕЛИ
Нам намного проще пережить трудные времена, если есть нечто, чего мы достигнем, когда этот период закончится
Если у нас есть к чему стремиться, кажется, что стрессы и напряжения исчезают. Они превращаются в препятствия, которые нужно преодолеть, чтобы достичь своей цели

6 Секрет: СИЛА ЮМОРА
Что смешного в этой ситуации
Будет ли это иметь какое-то значение хоть для кого-нибудь через 10 лет
ДВУХШАГОВАЯ ФОРМУЛА АНТИСТРЕССА:
- Первый шаг: Не волнуйся о мелочах
- Второй шаг: Помни, что большая часть жизни состоит из мелочей

7 Секрет: СИЛА ПРОЩЕНИЯ
Ошибаться - человеческое; прощать - божественное
От наших обид не страдает никто, кроме нас самих
"О, Великий Дух, огради меня от высказываний, суждений и обвинений по отношению к человеку, пока я не проходил в его мокасинах две недели"

8 Секрет: СИЛА ДАРЕНИЯ
Чем больше отдаешь, тем больше получаешь
Все, что нужно сделать для того, чтобы наполнить свою жизнь радостью и счастьем, - давать его другим

9 Секрет: СИЛА ВЗАИМООТНОШЕНИЙ
Качество нашей жизни определяется качеством наших взаимоотношений
Относись к людям так, словно никогда их не увидишь

10 Секрет: СИЛА ВЕРЫ
Вера - фундамент Истинного Счастья
Вера вызывает доверие к людям, успокаивает разум и освобождает от сомнений, тревог, беспокойства и страха
Адам Дж Джексон

http://www.trud.ua/news/2008/11/14/10-privychek-ot-kotoryx-nuzhno-izbavlyatsya/#1


Открыть | Комментариев 1
Назад | Вперед



Пожелания автору блога:)))

 


Содержание страницы

Метки

Мои фотоальбомы

Календарь
Ноябрь
ПнВтСрЧтПтСбВск
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

ОБОЗ.ua