Ангел на замерзшем окне


 

Андрейка стоял у окна. Мальчик смотрел, как на улице играли дети: лепили снежную бабу, бросались белыми шариками и отчаянно падали в сугробы. Ему хотелось оказаться среди детского хрустального смеха, среди счастливой детской жизни. Если бы можно было протиснуться через прозрачную стеклянную преграду, птицей взлететь со второго этажа и приветствовать зиму. Андрейка мечтал: вот он падает в сугроб, быстро-быстро разводит и сводит руки. Затем встает, а на снегу остается изображение маленького ангела. Или снежный шарик попадает ему за воротник, и холодные ручейки змейками растекаются по спине ...

К сожалению, Андрей слабоват для прогулок. Ему едва хватает силы добраться от кровати к окну и обратно. Заботливая медсестра хотела передвинуть кровать, чтобы он мог лежа смотреть в окно. Мальчик отказался: тогда совсем перестанет двигаться. Двигаться, не обращая внимания на боль. Андрей представлял свою болезнь как вечно голодного дракона со страшной пастью. Этот дракон ел живые клетки, толстел и рос...

Снег валил, как будто на небе разорвали множество подушек. Снежинки кружились в веселом хороводе. Несколько из них бросились к окну пригласить Андрея в круг. Но их встретил, обжигая болью, недетский взгляд. Снежинки слезами растеклись на стекле. Их подруги с ужасом разлетелись в разные стороны, чтобы не встречаться с таким безнадежным и горячим взглядом.

И снова эта боль... Скорей бы лечь... Держась дрожащими руками за стену, почти теряя сознание, Андрей упал на кровать.

Сейчас придет медсестра, сделает укол, и ему станет легче. Хоть ненадолго...

А с улицы доносились детские голоса. Мальчик свернулся калачиком, натянул одеяло на голову: «Они там здоровые, жизнерадостные, а я - слабый». Андрейка пытался убаюкать боль, напевая колыбельные, которые давно-давно слышал от мамы. Маму Андрей не помнил, только ее песни. Об отце мальчик старался не вспоминать. Когда мамы не стало, папа запил. Затем в квартире появилась чужая тетя. Отец требовал, чтобы Андрей называл ее «мамой». И каждое «нет» синяками запекалось на его теле. «Мужчины не плачут», - так учил его отец. И Андрей прятал слезы глубоко внутри. Даже когда болело, он прикладывал руку к сердцу, успокаивая его, чтобы бешеный стук случайно не вызывал раздражение у отца. О том, что того лишили родительских прав, мальчик узнал уже в больнице...

Больно...

А дети смеялись...

Медицинская сестра снова с первого раза иглой не попала в его вены. «Тонюсенькие ручки», - загоревала  она, а мысленно добавила: «Хоть бы заплакал... бедненький .. Пожалуй, натерпелся в жизни... Маленький же  еще...»

Андрейка уснул. Ему снились огромные драконы, гигантские снеговики, которые догоняли детей. Затем вернулась боль...

Андрей не выдержал и заплакал. Это безутешное рыдание услышала дежурная медсестра, Марина Васильевна. Она осторожно заглянула в палату, где лежал Андрейка. В лунном свете и мерцании фонарей его худое крошечное тело едва виднелось из-под одеяла. Марина Васильевна подошла к кровати и положила руку на плечо Андрея... У нее с мужем не было детей. Они много лет мечтали о сыне...

Прикосновение теплой руки успокоило мальчика. Он схватил руку, прижал к лицу, и, не открывая глаз, прошептал: «Мама... Ты вернулась!?» Затем со страхом, потому что кто-то чужой пришел к нему в палату и будет ругать за слезы, резко поднялся с кровати.

Слова, подготовленные Мариной Васильевной заранее, застыли, не рождаясь.

- Все в порядке, мальчик! Слезы иногда помогают, - наконец сказала она.

- Мне уже ничего не поможет, - зарыдал Андрей!

- Кто тебе это тебе сказал?

- Я знаю ... Я никому не нужен!..

Его плечи беспомощно вздрагивали. Марина Васильевна поспешила подбодрить Андрея:

- Ты не одинок. У каждого человека есть свой Ангел-хранитель. И у тебя есть.

Андрейка недоверчиво спросил:

- Но почему он не защитил меня? Почему? Почему?

- Все, что с нами случается, - испытание. Мы должны пройти через это. Затем мы становимся сильнее и мудрее. Твой Ангел-хранитель всегда рядом с тобой. Ты раньше к нему не обращался за помощью. Поэтому он далеко.

- Где он сейчас?

- На небе...

«Как и моя мама, - подумал Андрей, - может, она и есть мой Ангел?»

- Подведи меня к окну, - попросил он, - я хочу его найти.

Они смотрели на золотистый блеск звезд-светлячков.

- Твой Ангел живет на одной из этих звезд...

- Как я его найду? Звезд очень много...

- Твое сердце подскажет.

Андрей рассматривал ночное небо. Одна звездочка небольшая, но самая яркая, привлекла его внимание. Мальчик почувствовал легкость, будто за спиной выросли крылья. Ему захотелось полететь в таинственные дали.

- Вот она, - Андрейка протянул руку, будто хотел коснуться звезды.

В ответ звездочка замерцала.

- Если тебя не станет, твой Ангел-хранитель останется одиноким. Ты же не хочешь, чтобы он тосковал по тебе?

- Нет!

Одна неприятная мысль ужалила Андрея. Он вздрогнул:

- А если он умрет, то я снова останусь один?

- Он всегда будет с тобой!

... Во сне к Андрею пришел Ангел. Мальчик крепко держал легкую сияющую руку, время от времени спрашивая:

- Ты не исчезнешь? Ты останешься со мной? Ты видел мою маму? Какая она сейчас? Вспоминает обо мне?

Ангел только дарил Андрею солнечную улыбку.

Затем они летали небесными пространствами. От звезды к звезде. И Вселенная принадлежала только им...

Утром Андрейка проснулся переполненный счастьем... А где же Ангел? Неужели это ему приснилось?.. Неужели он остался один на один со страшной болезнью?..

Вдруг мальчик заметил на окне нечто необычное. В феерическом узоре, что оставил на стекле мороз, Андрейка узнал ночного гостя! Его Ангел рядом... Андрей почувствовал, как дракон внутри него съежился. «А ты уже не так страшен. Я одолею тебя! Мой Ангел теперь со мной! »

Он прижался к стеклу щекой, согревая его своим дыханием...

Всю ночь Марине Васильевне виделся Андрейка. После их разговора она долго колебалась и советовалась с мужем. Решать ей... Подсознательно она боялась только одного - опоздать. С ее дрожащих губ постоянно срывался шепот-молитва: «Боже, услышь меня! Я хочу снова увидеть Андрюшу! Умоляю тебя, сделай чудо. Он должен жить! "

...Во время утреннего обхода Марина Васильевна спешила к Андрею. Сердце застывало от переживаний, а коридоры, как бесконечные лабиринты, задерживали ее. Возле палаты мальчика, который стал для нее родным, Марина Васильевна замерла и перекрестилась: «Господи, помоги!.. Почему так долго и трудно открывается дверь?..»

Ее встретил мальчик с прозрачными детскими глазами…

- Ко мне приходил Ангел, - сказал ей Андрейка, - он здесь, на окне... Только никому не говори. Обещаешь?

- Обещаю.

Марина Васильевна чувствовала себя бесконечно счастливой. Она улыбалась и прижимала к себе Андрейку: «Спасибо тебе, Боже, за моего мальчика»

... Они наблюдали, как солнечные лучи радугой рассыпались на стекле. Одна на двоих тайна - Ангел на замерзшем стекле - сблизила их, почти незнакомых... И Марина Васильевна поняла: этот мальчик изменит ее жизнь, а она его.


Открыть

Просто жіночі історії: Мої подорожі


Я обожнюю  карпатські ночі!..

...Ніч накрила нас темною ковдрою. На небі повітряною кулькою повис місяць. Хтось невідомий і невидимий почав розсипати жменями зірки. Затріскотіли цикади. Коли цикади втомилися грати, їхню музику підхопили цвіркуни. Гори дихали вологою й прохолодою. Вогнище дрімало, ледве потріскуючи дровами. Ніч кликала за собою. Хотілося розправити крила й поринути в цю чорно-синю безвість назустріч дивовижним пригодам...

Я люблю гори за їх величність і монументальність, за їх безмежну  красу і подароване відчуття польоту. Я люблю гори за можливість випробувати себе, за досягнення мети, коли можна подумати  "а я молодець!"  Я люблю гори і сумую за ними...

Я люблю тебе, моя безмежна країно, знайома і незнайома одночасно!..


Открыть

Курчатко схоже на кульбабку (моя казка з ілюстраціями)


Сонце ніжилося на м'яких хмарках-перинах. «Ку-ку-рі-ку!» - почуло воно крізь сон далекий голос невідомої птахи. Сонце й хотіло розплющити очі, але чаклунка-ніч наче намазала повіки медом. «Ку-ку-рі-ку! Сонечко, прокидайся. Вже час». Сонце нарешті розтулило повіки: треба негайно вмитися. Воно зібрало краплі роси, що наплакала ніч на прощання, скинуло решки дрімоти, потім заклопотано  оглянуло землю.

– Доброго ранку, – привітно вклонилися йому квіти.

– Як справи? – задзвеніли бджоли.

– Ми хочемо поспати, – почали скаржитися  барвисті метелики.

Раптом Сонце помітило на галявині безліч жовтих крапочок. Наче хтось розкидав золотий пісок серед зеленої трави. «Що за дивні квіти простягнули до мене тендітні, схожі на ялинку, листочки?», – подумало воно й опустилося нижче. «Зрозуміло, це кульбабки  відкривають для себе невідомий світ. Цікаво, чим пахнуть кульбабки?» Захотілося Сонцю приголубити кожну квіточку, зігріти її. Покликало воно Хмари, попрохало у них затулити небо. А саме покотилося вниз та впало на жовтий килим. Здійнявся солодкий пилок. «Ап-чхи, – видихнуло Сонце, – я знаю, чим пахнуть кульбабки. Вони пахнуть медом».

Довго бавилося Сонце: пускало грайливих зайченят, ховалося серед жовтих пухнастих голівок. Раптом почуло: «Пі-пі». «Ніби хтось плаче», - подумало Сонце й запитало:

– Хто там?

– Це я-а-а.

Здивувалося Сонце: стоїть перед ним чудернацька кульбабка на тоненьких ніжках, кліпає чорними оченятами, а із дзьобика таке жалібне «пі-пі-і».

– Кульбабко, чому ти плачеш?

– Я не кульба-а-абка, я Курча-а-атко, я загуби-и-лося. А ти-и хто?

– Я Сонце.

– Відведи мене до мами-Кво-о-чки, – попрохало Курчатко.

– Давай я піднімуся вгору і знайду твою матусю, – запропонувало Сонце.

– Ні-і, не залишай мене, я боюся.

– Чого ж ти боїшся?

– Мама-Квочка казала, що тут гуляє хижий звір із гострими пазурами. А якщо він схопить мене. Пі-пі-і, – з оченят закапали сльози.

– Дурненьке, немає тут хижих звірів.

– Не зна-а-аю. Мені матуся казала: «Небезпечно гуляти самому». Де мої братики та сестрички? Хочу додому-у, – розпачливо запищало Курчатко.

Пожаліло його Сонце. Задумалося, як допомогти, розважити:

– Розказати тобі казку?

– Так, – підстрибнуло Курчатко, затріпотіло крильцями, – хочу казку!

– На небі живе безліч дивовижних звірів. Хочеш їх побачити – подивися вгору.

Курчатко враз заспокоїлося, підвело очі, замріялося:

– Я бачу незвичайну тварину з двома горбами на спині... Он пливе величезна тварина з довгим носом, а далі – з довгою шиєю. Як цікаво!

Сонце дивувалося уяві свого маленького товариша, стурбовано поглядаючи на небо. Час повертатися, набридне Хмарам чекати, розповзуться хто-куди. А Сонця немає. Що буде?..

– Ох! Рятуйте, це він, хижий звір із гострими пазурами, – зойкнуло Курчатко, заплющило від страху очі й грудочкою притиснулося до землі.

Сонце уважно дивилося на істоту, яка до них підкрадалася: «Миле створіння: пухнастий хвіст, пухнасті вуха. Його так і хочеться погладити...»

– Може, він хоче з нами погратися?..

– Він хоче мене з’їсти, - заперечило наполохане Курчатко.

Сонце  жахнулося, як можна з'їсти таке гарненьке Курчатко, схоже на кульбабку:

– Геть звідси! Не чіпай маленьких!

Звір випустив гострі пазурі з м’якеньких лапок, незадоволено вигнув спину й забив хвостом по землі.

– Геть, – повторило Сонце.

Звір погрозливо зашипів та почав відступати. Між травою промайнула його руда спина.

Курчатко боялося поворухнутися.

- Все гаразд, він  утік, – сказало Сонце.

Курчатко отямилося від жаху й знову заплакало:

– До матусі хочу-у! Не буду більше губитися!

«Чим заспокоїти малого? – подумало Сонце, –Що йому розповісти?»

– Уявляєш…

Курчатко перестало плакати, зацікавлено прислухалось.

– Я люблю поспати. Але мені треба прокидатися рано-вранці. Якби не спів невідомої птахи, яка прокидається раніше за мене, мабуть, колись би й проспало. Кожного ранку мене будить спів, схожий на «ку-ку-рі-ку»

– Я знаю, знаю, – захоплено запищало курчатко, – це мій татусь-Півник будить тебе. Я теж, коли виросту, стану півником. Ось послухай.

Курчатко примружилося, кумедно залопотіло крильцями й витягло шию:

– Пі-пі-пі-пі-і-і.

Сонце засміялося: «Яке ж чудове Курчатко, схоже на кульбабку!»

– Дивися, он моя матуся! – радісно защебетало Курчатко.

Квочка готова була грізною хмарою накинутися на Сонце. Вона розставила крила, настовбурчила пір’я й приготувалася захищати улюбленого синочка.

Курчатко підбігло до мами-Квочки:

– Мамо, як добре, що ти знайшлася... Я тут познайомилося з Сонцем. Воно захистило мене від хижого звіра з гострими пазурами.

– Дякую тобі, Сонце, за мою крихітку. Вибач, побачила неподалік кішку, злякалася.

Потім вона легенько штовхнула Курчатка:

– А ти... Як тобі не соромно. Я з ніг збилася, шукаючи тебе. Я хвилювалася. Чому ти таке неслухняне?

– Вибач, мамо, я більше не буду.

Сонце було раде за Курчатко. Тепер можна повертатися на небо, Хмари зачекалися…

Вночі, зігрівшись під маминим крилом серед братиків та сестричок, Курчатко мріяло, що завтра воно прокинеться раніше за татка і першим привітає Сонце… А Сонце, засинаючи, раділо: завтра його знову розбудить дзвінкий спів. І це спів не якогось невідомого птаха, а Півника – татуся Курчатка, схожого на кульбабку.

 


Открыть | Комментариев 3

Янгол на замерзлому склі


 Андрійко стояв біля вікна. Хлопчик дивився, як на вулиці бавилися діти: ліпили снігову бабу, кидалися білими кульками і відчайдушно падали в снігові замети. До Андрійка тихо-тихо, уривками, долітав безтурботний сміх. Йому хотілося опинитися серед того кришталевого сміху, серед щасливого дитячого життя. Якби можна було протиснутися через прозору скляну перепону, пташкою злетіти з другого поверху і привітати зиму. Андрійко  мріяв: ось він падає в кучугуру, швидко-швидко розводить та зводить руки. Потім підводиться, а на снігу залишається зображення маленького янгола. Або снігова кулька потрапляє йому за комір, і холодні струмочки змійками розтікаються по спині…

Нажаль, Андрійко заслабкий для прогулянок. Йому ледве вистачає сили дістатися від ліжка до вікна й назад. Якось медсестра хотіла пересунути ліжко, щоб він міг лежачи дивитися у вікно. Хлопчик відмовився: тоді зовсім перестане рухатися. Рухатися, не зважаючи на біль. Андрійко уявляв свою хворобу як ненажерливого дракона із страшною пащею. Цей дракон поїдав живі клітинки, гладшав і зростав…

А сніг падав, наче на небі розірвали величезну перину. Сніжинки кружляли у веселому хороводі. Декілька з них кинулися до вікна запросити Андрійка до кола. Але їх зустрів, обпікаючи болем, недитячий погляд. Сніжинки сльозами розтеклися на склі. Їхні подруги з жахом розлетілися в різні боки, щоб не зустрічатися з таким безнадійним і гарячим поглядом.

І знову цей біль… Андрійка засудомило…  Скоріше б лягти… Тримаючись дрижачими руками за стіну, майже втрачаючи свідомість, він упав на ліжко.

Зараз прийде медсестра, зробить укол, і йому стане легше. Хоч ненадовго...

З вулиці лунали дитячі голоси. Хлопчик скрутився калачиком, натягнув ковдру на голову: «Вони там здорові, безжурні, а я – кволий». Андрійко намагався заколисати біль, наспівуючи  колискові, що давно-давно чув від мами. Маму Андрійко не пам’ятав. Лише її пісні. Про батька хлопчик намагався не згадувати. Коли мами не стало, тато запив. Потім в квартирі з’явилася чужа тітка. Батько вимагав, щоб Андрійко називав її «мамою». І кожне Андрійкове «ні» синцями запікалося на його тілі. «Чоловіки не плачуть», – так вчив його батько. І Андрійко ховав сльози глибоко всередині. Навіть коли боліло, він прикладав руку до серця, заспокоюючи його, щоб шалений стукіт випадково не викликав роздратування у батька. Про те, що того позбавили батьківських прав, хлопчик дізнався вже у лікарні...

Боляче…

А діти сміялися…

Медична сестра знову з першого разу голкою не потрапила до його вени. «Рученьки які тоненькі», – забідкалася вона, а подумки додала: «Хоча б заплакав… Біднесенький… Мабуть, натерпівся в житті… Та хлоп’я ще...»

Андрійко нарешті заснув. Йому снилися величезні дракони; важкий каламутний погляд батька; гігантські сніговики наздоганяли дітей. Потім повернувся біль…

Андрійко не витримав і заплакав, приречено, безпорадно, жаліючи себе.

Це безутішне ридання почула чергова медсестра, Марина Василівна. Вона обережно зазирнула до палати, де лежав Андрійко. В місячному сяйві та мерехтінні ліхтарів його худе крихітне тіло ледве виднілося з-під ковдри. Марина Василівна поклала руку на плече Андрійка. У неї з чоловіком не було дітей. А як хотілося мати сина…

Дотик теплої руки заспокоїв хлопчика. Він схопив руку, притулив до обличчя, і, не розплющуючи очей, прошепотів: «Мамо.. Ти повернулася!?» Потім з острахом,  бо хтось зайвий прийшов до нього в палату і буде сварити за виявлену слабкість, різко підвівся на ліжку.

Слова, підготовлені Мариною Василівною заздалегідь, застигли, не народжуючись: «Дитина не може так дивитися! Що ж тобі прийшлося пережити, хлопчику мій, щоб так зневіритися?»

– Все гаразд! Сльози інколи допомагають, – нарешті знайшлися загублені слова.

– Мені вже нічого не допоможе, – заридав Андрійко, – я скоро помру!

– Це тобі хтось сказав? – запитала вона й відчула холодок від неприємної думки: хто посмів приректи дитину, лишити її сподівань на життя.

– Ні… Але я знаю… Я нікому не потрібний!.. Я – безнадійний!..

Його плечі безпорадно здригалися. Марина Василівна поспішила підбадьорити Андрійка:

– Ти не самотній. У кожної людини є власний Янгол-охоронець. І в тебе є.

Андрійко недовірливо запитав:

– Невже? Чому ж він не захистив мене? Чому, чому, я маю страждати?!

– Все, що з нами трапляється, – випробування. Ми маємо пройти через це. Потім ми стаємо сильнішими та мудрішими. Твій Янгол-охоронець повинен завжди бути з тобою. Але ж ти раніше до нього не звертався за допомогою. Тому він далеко.

– Де він зараз?

– На небі…

– Як і моя мама, –  подумав Андрійко, – то, може, вона і є моїм Янголом.

– Підведи мене до вікна, – попрохав він, – я хочу його знайти.

Вони дивилися на золотавий блиск зірок-світлячків.

– Твій Янгол живе на одній з цих зірок…

–  Як я його знайду? Зірок безліч...

–  Твоє серце підкаже.

Андрійко зосереджено розглядав нічне небо. Одна зірочка невеличка, але найяскравіша з усіх, привернула його уяву. Хлопчик відчув легкість, ніби за спиною виросли крила. Йому захотілося полетіти в таємничі далі.

– Он вона, – Андрійко простягнув руку, ніби торкаючись її.

У відповідь зірочка замерехтіла.

– Якщо ти помреш, твій Янгол-охоронець зостанеться самотнім. Ти ж не хочеш, щоб він сумував за тобою?

– Ні!

Одна неприємна думка обезкрилила хлопчика. Він здригнувся:

– А якщо він помре, то я знову залишуся один?

– Він завжди буде з тобою!

… Уві сні до Андрійка прийшов Янгол. Хлопчик міцно тримав легку сяючу руку і час від часу запитував:

– Ти не зникнеш? Ти залишишся зі мною? Ти бачив мою маму? Яка вона зараз? Чи згадує про мене?

Янгол лише дарував Андрійкові сонячну посмішку.

Потім вони літали небесними просторами. Від зірки до зірки. І Всесвіт належав тільки їм…

Вранці Андрійко прокинувся переповнений щастям… А де ж Янгол? Невже це йому наснилося?.. Невже він зостався сам-на-сам зі страшною хворобою?..

Раптом хлопчик помітив на вікні дещо незвичайне. У феєричному візерункові, що залишив на шибці мороз, Андрійко впізнав зображення нічного гостя! Його Янгол поруч… Андрійко відчув, як дракон всередині нього зіщулився. «А ти вже й не такий страшний. Я здолаю тебе! Мій Янгол тепер зі мною!»

Він притулився до скла щокою, зігріваючи його своїм диханням…

Всю ніч Марині Василівні ввижався Андрійко. Після їхньої розмови вона довго вагалася та радилася з чоловіком. Вирішувати їй... Підсвідомо вона боялася лише одного – запізнитися. З її тремтячих губ постійно зривався шепіт-молитва: «Боже, почуй мене! Зроби так, щоб мій хлопчик дожив до ранку! Благаю тебе! Я хочу знову його побачити! Благаю тебе, зроби диво. Він має жити!»

…Під час ранкового обходу Марина Василівна поспішала до Андрійка. Серце застигало від переживань, а коридори, немов безкінечні лабіринти, затримували її. Біля палати хлопчика, який став для неї рідним, Марина Василівна завмерла і перехрестилася: «Господи, допоможи!.. Чому так важко і довго відчиняються двері?..»

Її зустрів звичайний десятирічний хлопчик з прозорими дитячими очима. Заслабкий, але…

– До мене приходив Янгол, – сказав Андрійко, – він тут, на вікні… Тільки нікому не кажи. Обіцяєш?

– Обіцяю.

Марина Василівна відчувала себе безмежно щасливою. Вона посміхалася та пригортала до себе Андрійка: «Дякую тобі, Боже, за мого хлопчика!»

…Вони спостерігали, як сонячні промені веселками розсипалися на склі. Одна на двох таємниця – Янгол на замерзлому склі – зблизила їх, майже незнайомих… І Марина Василівна зрозуміла: цей хлопчик змінить її життя, а вона його.


Открыть | Комментариев 35

Рудик-мандрівник (що буде далі)


 

Наступного разу я,  Рудик та Чоловік у хутряній шапці вирушаємо вивчати Карпатські гори. Давно мріяла написати про Західну Україну, але поки що мало зібрано інформації (мандрівка була два роки тому  автостопом через Рівне, Львів, Ужгород, Сваляву на водоспад Шипіт).  В цьому році планувала автостопом відвідати замки в містах Мукачево, Ужгород, Золочів та ін. Нажаль, не вийшло. Але все попереду...


Открыть | Комментариев 3



Пожелания автору блога:)))

 


Содержание страницы

Метки

Мои фотоальбомы


ОБОЗ.ua