Рудик-мандрівник


 

 

Чоловік у хутряній шапці

Колись, мандруючи, я привезла додому м’яку іграшку – Чоловіка у хутряній шапці, який вражав серйозним поглядом і довгою чорною бородою. Він самотньо стояв на поличці. Здавалося, йому хотілося поговорити, але не було з ким. Тому Чоловік у хутряній шапці виглядав трохи нещасним.

Якось одного дня мені подарували лисеня. Я поставила його поруч із Чоловіком у хутряній шапці й сказала:

– Це – Рудик. Сподіваюся, ви потоваришуєте. А ти, Рудику, слухайся Чоловіка у хутряній шапці, він – мудрий.

Потім розстелила ліжко, але сон не йшов. Раптом почула:

– Дідусю, – це Рудик звернувся до Чоловіка у хутряній шапці, – дідусю, чому ти насуплений?.. А чому ти тримаєш посох?.. Чому на тобі хутряна шапка та шуба, адже весна?..

Чоловік у хутряній шапці мовчав. Я боялася поворухнутися, чекала на продовження розмови.

Рудик знітився, почав вибачатися.

– Не вибачайся, малий. Все гаразд… Послухай, я розкажу тобі про високі гори вкриті снігом; про квітучі долини та стрімкі гірські ріки, в яких навіть влітку холодна вода; про тендітну квітку едельвейс, яку можуть знайти лише найсміливіші; про відважних людей, які досягають піднебесся.

Рудик уважно слухав розповідь Чоловіка у хутряній шапці й мовчав. Я зрозуміла: він не вірить жодному слову.

– Як може бути, що в долині метелики літають над квітами, а на вершинах лежить сніг?.. Чому він не розтає під сонцем?.. Чому в річках вода навіть влітку залишається крижаною?.. Навіщо маленькій квіточці ховатися серед снігу?.. Чому люди прагнуть підкорювати вершини, адже це так ризиковано?..

Я вирішила втрутитися в розмову:

– Рудику, повір. Чоловік у хутряній шапці нічого не вигадує. Він пастух. Я привезла його з Карпатських гір. Я теж бачила зелені килими долин та піднімалася на засипані снігом вершини. Я переходила гірську річку і відчувала, як голочки холоду впивалися в мої босі ноги. Я шукала едельвейс високо в горах. Я знайома з людьми, яких кликали гори, і вони йшли на цей поклик… Обіцяю наступного разу взяти вас обох у неймовірну подорож…

Уві сні нам посміхався едельвейс.

 

запрошення до подорожі

Я давно обіцяла взяти Рудика та Чоловіка у хутряній шапці в похід. І ось, нарешті…

– Рудику, Чоловіче у хутряній шапці, готуйтеся, ми завтра їдемо…

Рудик, задоволений тим, що на нього чекають пригоди, не дав мені договорити:

– Я побачу гори?...

– Так. Але...

Рудику важко було заспокоїтися:

– Я побачу Карпати! Я побачу засніжені вершини та знайду квітку едельвейс...

 Ні... Ти...

 Ні? А як же гори?

Чоловік у хутряній шапці, який спостерігав за Рудиком, втрутився:

– Карпати – не єдині гори на Україні. Є ще Кримські гори. Нажаль, ти не побачиш там засніжених вершин, зараз тепло. Там не росте едельвейс, бо Кримські гори нижчі, ніж Карпати. Але…

Рудик готовий був заплакати:

– Що ж я побачу?

Чоловік у хутряній шапці нагримав на лисеня:

– Вислухай спочатку… І треба ж таке непосидюче…

– Не сваріться, будь ласка… Зараз я все розкажу. Кримські гори – це казкове місце. Ви побачите гірські ліси, ріки і водоспади, відчуєте аромат гірських квітів. Ви будете сидіти біля вогнища, дивитися на зорі, слухати нічну музику гір. А ще, – я зробила загадкове обличчя, – на ніч я буду розповідати захоплюючі історії.

Несподівано для мене Чоловік у хутряній шапці сказав:

– Не ображайся. Я хочу побути вдома. Це для малого цікавинка. От коли поїдеш в Карпати, я з тобою.

– А як же мої історії? Тобі нецікаво їх почути?

– Рудик мені все розповість.

– Може передумаєш?

– Ні.

Рудик засмутився. Чоловік у хутряній шапці поспішив його підбадьорити:

– Повернешся додому, розкажеш мені про мандрівку.

– Хотілося, щоб ви разом поїхали, але тобі видніше, – сказала я Чоловіку у хутряній шапці, – надобраніч, мої любі, завтра буде напружений день.

Найважче було заснути Рудикові. Його багата уява малювала феєричні картини. Але втома перемогла, і він заснув. Впевнена, йому снилися гори, які він ніколи не бачив.

 

Перша ніч пригод

Вечоріло. Ми сиділи біля вогнища. Втомлений Рудик спав у мене на колінах. Вогнище теж дрімало. Мовчазні гори похмуро роздивлялися галявину. Темрява опустила завісу, з-під якої обережно визирнула тиша. Сонне полум’я привабило її. Вона підкралася до нас і зацікавлено підвелася навшпиньки. Раптом з гори покотилося каміння. Наполохана тиша знову втекла під завісу темряви. Рудик прокинувся:

– Що це?

– Це заговорила гора.

– Гори не вміють розмовляти. Вони неживі.

– Вміють. Не кожен зрозуміє їхньої розмови.

Рудик уважно подивився на мене:

– Будь ласка, розкажи, чому розмовляють гори.

– Слухай, колись давно-давно…

 

чому розмовляють гори

…Колись давно-давно посперечалися Вітер, Сонце та Вода: хто з них найсильніший. Сонце сказало:

– Я найсильніше. Від моїх променів зароджується життя. Але, коли я розгніване, можу спалити всю землю, до найменшої стеблини і найдрібнішої комахи. Мене найбільше поважають, отже я найсильніше.

– Ні-і-і-і, – подув заперечливо Вітер, – я найсильніший. Я можу бути грайливим, можу дмухати легко, навіть пір’їнка залишиться непорушною. Але, коли я розлючений, можу розбурхати море, розтрощити та вирвати з корінням дерево. Коли я гніваюсь, мене всі бояться, отже я найсильніший.

– Кап-кап, – глузливо заперечила Вода і передражнила Вітер, – «можу вирвати з корінням дерево». Я теж можу завалити дерево, поступово підмиваючи його коріння. Навіть маленький струмочок може стати стрімким потоком. Я змиваю все, що перешкоджає моєму плину. Коли настає засуха, люди благально дивляться на небо, прохаючи хоч краплю води. Я найсильніша!

Задумалися Вітер, Сонце та Вода: як визначити, хто найдужчий?

Врешті-решт Сонце запропонувало:

– Давайте перевіримо нашу силу на горі, що незворушно підпирає небо.

Довго лютували Вітер, Сонце та Вода. Вітер з усієї сили бив у кам’яні груди, наче хотів зрушити гору з місця. Сонце немилосердно розпікало її кам’яне чоло. Вода улесливо омивала вершину, знаходила найменші шпаринки, щоб дістатися до кам’яного серця…

Мовчала гора. Довго мовчала. «О-о-ох, не можу! Не витримаю». Зсунулося й посипалося вниз каміння. Утворилися печери в її камінних боках…

А Вітер, Сонце та Вода досі сперечаються. Ніяк не зрозуміють, що разом вони розтривожили мовчазну гору.

 

Друга ніч пригод

Ніч була виткана зорями. Здавалося, варто лише піднятися на вершину і можна жменями збирати сяючі зірки.

– Дивися, зірка покотилася, – сказала я, – давай загадаємо бажання.

– Чому вона покотилася? – як завжди запитав у мене Рудик.

 

дядечко і чарівна мітла

Жив-був Дядечко. Була в Дядечка мітла. Мітла не звичайна, а чарівна. Дядечко теж був незвичайний, бо жив у Небесній країні.

Працював Дядечко з вечора до ранку. До пробудження Сонця він чарівною мітлою розмітав ніч, прибирав небесну доріжку. Коли довго не було дощу, лоскотав Хмари, доки сльози у них від сміху не виступлять. Потім відпускав Хмари пастися над річкою чи озером. Якщо пустун-Вітерець розганяв Хмари, Дядечко брав чарівну мітлу і збирав їх докупи…

Ось така відповідальна робота була у Дядечка…

Одного разу Дядечко підмітав небесну доріжку, задумався, не помітив, як зачепив зірочку. Полетіла зірочка донизу. Забідкався Дядечко, розбудив Сонце.

– Дядечко, не переймайся, – заспокоїло його Сонце, – нехай ця зірка принесе людям щастя. Вони подивляться на небо, посміхнуться. А ти будь обережнішим… Піду посплю декілька годин. І ти відпочинь.

Поставив Дядечко чарівну мітлу, вибрав найм’якішу хмаринку, притулився до неї та й заснув…

Якщо ви бачите, як падає зірочка, то це Дядечко знову необережно підмів небесну доріжку.

 

Зірочка-квітка

Ми зачаровано дивилися на зорі. Рудик довго мовчав.

– Розказати тобі казку, я сам її склав.

– Розкажи.

– Це мені гори навіяли. Ти не подумай, тут гарно. Але… Ти знаєш, я дуже хочу знайти едельвейс.

– Я теж хочу знайти цю чарівну квітку, – відповіла я, згодом додала, – її ще називають «сріблястою квіткою гір».

– Як романтично... Срібляста квітка гір, – повторив Рудик і замовк, не наважуючись розпочати.

– Розкажи, – попрохала я.

– На небі, в зірковій сімї, жила маленька зірочка. Зірочка любила гори. Вони здавалися такими могутніми. Гори боролися з хмарами, сонце відпочивало на їхніх вершинах. Але гори були холодними та самотніми. Зірочка хотіла, щоб снігова пустеля ожила, розквітла. Вона прагнула бачити сонце, купатися під його променями. Одного разу зірочка вирішила, що не хоче залишатися на небі. Вона покотилася і впала в сніг. Біла ковдра накрила її від холоду. Наступного дня сонце вітала тендітна квітка, яку назвали едельвейс… Ну як?

– Гарно... Рудику, ми обовязково відшукаємо нашу квітку мрій. Головне в це вірити. А тепер спати. Завтра ти побачиш море...

Рудик здивувався:

– Море? Ти нічого не розповідала про море.

Я пригладила вогняне хутро мого маленького товариша:

– Важко словами передати всю велич моря. Його треба бачити.

Я розстелила спальний мішок, закутала Рудика, щоб не мерз. Потім лягла сама. Безліч разів я бачила море, і кожного разу воно було непередбачуваним та загадковим. Цікаво, яким воно зустріне мене завтра?..

 

Третя ніч пригод

Море зітхало, ліниво видихаючи хвилі. Вони підкрадалися до берега, наче гралися з ним у піжмурки. Хвилі, пустуючи, накривали каміння, тягли його на глибину. Але поверталися ні з чим, тому море знову гнало їх на берег. Каміння терлося одне об одне. Море шуміло у відповідь.

Цієї казкової ночі ми гуляли берегом, з насолодою вдихаючи морське повітря. Раптом я наступила на щось і послизнулася.

– Що трапилося? – стривожився Рудик

– Не знаю, зараз подивимося.

Я присвітила ліхтариком. Під ногами валялися порожні пляшки, іржаві бляшанки, уривки паперу.

– Це дарунки людей Морському царю, – гірко пожартувала я.

– Давай раненько прокинемося й позбираємо сміття, – запропонував Рудик.

– Звичайно... Дивися, ось воно, Чорне море.

– Чорне? Чому? Адже воно таке лагідне. Послухай, як муркочуть хвилі.

Між морем і берегом велася зрозуміла лише їм розмова.

– Знаєш, про що вони розмовляють? – запитав Рудик.

– Про що?

– Кожна хвиля спішить побажати землі «доброї ночі». Ось вони і біжать наввипередки. А місячна доріжка – місток від одного берега до іншого.

Я посміхнулася:

– Або ця місячна доріжка веде до підводного царства. Якщо йти по ній, можна потрапити до Морського царя на гостину...

– А в Карпатах є море? – поцікавився Рудик.

– Немає... Ти згадав про Чоловіка у хутряній шапці?

– Так. Я сумую за ним. Привезти б йому в подарунок шепіт моря.

– Ми привеземо йому мушлю. В ній завжди шумить море.

– Ти щось казала про місячну доріжку та Морського царя, – нагадав Рудик.

 

Дівчина та Володар хвиль

Колись давно-давно на березі моря поселилися люди. Спочатку вони схилялися перед морем, що здіймало хвилі до піднебесся, або лагідним кошеням терлося об ноги. Розповідали: на морському дні безліч скарбів. Ці скарби охороняє Морський цар. Якщо людина, чиста серцем та думками, прийде до нього, то виконає Морський цар найзавітніше її бажання. Але для цього треба ступити на місячну доріжку й твердим кроком, без сумління, йти по ній, незважаючи на хвилі. Бо Морський цар перевірятиме сміливця. Ще розповідали: щедро нагороджує Морський цар своїх гостей. Чи правда це, чи вигадка, хто скаже?

Згодом люди, крім рибальства, зайнялися господарством. Вже рідко хто звертав свій погляд на море: шумить та й шумить. Що з того?

Одного разу до берега пристали кораблі з далеких земель. Здалася чужинцям нова земля раєм. Захотіли вони поживитися її багатством:

– Нам подобається у вас. Ми скоро повернемося сюди на могутніх кораблях. Зустріньте нас якнайкраще.

Сказали це й попливли додому.

Засперечалися люди:

– Що наші суденця проти їхніх кораблів. Боротися з ними безглуздо.

– Ні, треба захищатися!

Ледве не посварилися, тому вирішили звернутися за порадою до Наймудрішого.

– Що нам робити?

– Здатися ворогу – це забути свої пісні, мову. Якщо все забудемо, ми зникнемо, – відповів Наймудріший.

– Але ж ми безсилі проти них. Ми загинемо!

 – Ви хочете поради, то слухайте! На глибині морській живе Володар хвиль…

– Вигадка це! – закричали у відповідь, – пожертвувати собою заради гарної казочки… Сам іди, або твоя донька нехай піде.

Недослухали його та й пішли.

Чула цю розмову донька Наймудрішого, сплахнули її щоки від образи:

– Відпусти, мене, татусю.

Мовчав Наймудріший. Розумів: зупинити дівчину, що приборкати розгніваний вітер. Сам такий.

– Таточко, скажи що-небудь, благаю тебе... Я повернуся, обіцяю...

– Колись і я ходив до Морського царя за іграшковим бажанням. Давно це було, тоді моє бажання здавалося найважливішим за саме життя. Нажаль, до нього двічі не ходять.

– Чому ти не сказав людям, що Морський цар – не вигадка?

– Не встиг. Засипав їхні очі страх... Нам час іти, доню. Вже ніч розлила чорну фарбу над морем.

Провів Наймудріший доньку до берега, обійняв її. Пригорнулася вона до нього, потім відсторонилася й рішуче ступила на місячну доріжку. Заболіло серце у Наймудрішого, наче його стиснула невидима рука, хотілося покликати доньку, повернути її назад. Пересилив він це бажання. Луною прокотилося ледве чутне:

– Будь впевнена у собі, до-о-нечко. І нікому не розповідай, що бачитемеш на глибині морській. Чуєш, ніко-о-ому.

Довго йшла дівчина. Хвилі припадали до її ніг, цілуючи кожний палець. «Треба попередити Морського царя, нехай зустріне мене», – подумала дівчина. Громом пролунали її слова, підхоплені вітром та хвилями:

– Почуй мене, Морський царю. Не бажаю я ні золота, ні прикрас. Допоможи моєму народові зберегти волю. Не дозволь ворогу топтати наші звичаї. Налякай чужинців, щоб ніколи не з’являлася в них думка про поневолення. Якщо потрібно, забери мене як викуп за щасливу долю.

Піднялася велетенська хвиля, долонею накрила дівчину. Принишкло море.

Розтривожив людей голос хвиль, бо вирішили вони здатися на милість ворога. Забриніла їхня душа прихованим болем.

Наступив тривожний ранок. Зарум’янилося небо, схвильовано зустрічаючи сонце. Сонце вмилося морською водою. Море, засоромившись, порожевіло.

Далеко-далеко забіліли трикутнички кораблів. Всі мешканці півострова зібралися на березі, де стояв Наймудріший. Цілу ніч він чекав на повернення доньки. Зрозуміли люди, що пішла до Морського царя молода дівчина, яка ще життя не знала, соромно їм стало. Вже й готові були кинутися до глибин морських благати про захист. Пізно…

Раптом небо насупилося хмарами. Невідомо звідки налетів жорстокий вітер. Хвилі попіднімали величезні руки. Море запінилося. Десь із глибин почувся гнівний та владний голос:

– Забирайтеся звідси! Горе буде вам, якщо з лихими намірами з’явитеся тут.

Налякані чужинці порозвертали свої кораблі: геть від проклятого, «чорного» моря. Розтанули білі трикутнички. Зітхнули з полегшенням люди:

– Біда відступила! Слава Морському царю! А де ж дівчина, чому не вертається?

Не розходилися вони, чекали. Не могли залишити Наймудрішого, хоча не вірили, що повернеться його донька. 

Аж ось дивовижної висоти хвиля стрімко понеслася до берега. Заціпеніли люди, охоплені жахом:

– Гнівається на нас Морський цар. Чи не візьме тепер плату за наше визволення?

Спраглонакинулася хвиля на берег, поглинула його і відступила. Там стояла донька Наймудрішого, тримаючи в руках дарунки з прихованих глибин. Нагородив її Морський цар за сміливість.

Підбігла вона до батька, обняла його, а коштовності градом посипалися на землю. Хіба щось може бути найдорожчим за любов?

Даремно розпитували дівчину, як їй гостювалося на дні морському. Вона лише загадково посміхалася.

Люди знову стали поважати Морського царя. Для недобрих гостей море грізно кипіло й клекотіло. Якщо хтось з’являвся з добрими намірами, хвилі швидко несли кораблі до берега. А про дівчину, до ніг якої море ще довго виносило коштовності, склали легенду. Мандрувала ця легенда від людини до людини і дійшла до нас...

 

Повернення

Пізно вночі я і Рудик втомлені, але щасливі, повернулися додому. Рудикові не терпілося поділитися враженнями з Чоловіком у хутряній шапці, та я прошепотіла йому: «Зачекай, може він спить».

– Повернулися? Нарешті. Рудику, як там гори? – почувся веселий голос.

– А ти чому не спиш? – поцікавилася я.

– Невже не зрозуміло, – здивувався Чоловік у хутряній шапці, – чекаю на ваше повернення.

– Ми за тобою скучили, – радісно вигукнув Рудик, – дуже-дуже.

– Я теж за вами скучив, – зізнався Чоловік у хутряній шапці. Рідко він буває таким відвертим. Частіше суворо дивиться й відповідає, що всякі там ніжності не для нього.

Рудик захоплено підстрибував. Не уявляю, як він промовчав би хоч хвилинку.

– Я ночував у наметі, збирав сухе гілля для вогнища... Я привіз мушлю, щоб тобі заспівало море... Я допомагав рятувати Морського царя... А ще, – похвалився Рудик, – я майже не замерзав ночами.

– Рудик – природжений мандрівник, – підтвердила я, – добре бути вдома... Вибачте, мені зранку на роботу. Треба відпочити.

– Може, ти щось розкажеш? – запитав Чоловік у хутряній шапці.

– Рудик бачив усе моїми очима, відчував усе, що відчувала я. Крім того, подивися на нього, йому кортить поговорити з тобою.

Я заснула. А Рудик із сяючими від захоплення очима довго розповідав Чоловікові у хутряній шапці про наші пригоди, переживаючи це знову.

 


Открыть | Комментариев 6

Настроение : ліричне    

Я відкрила для себе... (Частина ІІ)


 

 

 

 

 

Храм Архистратига Михаїла. Перше фото не моє (в мене так гарно не вийшло) 

Ніч я провела поруч з цим прекрасним храмом. http://ru.wikipedia.org/wiki/Храм_Святого_Архистратига_Михаила_(Ореанда) Я познайомилася із скелелазами із Вологодської обл., м. Череповець (Росія). Вони знають про наших президентів (колишнього і теперішнього), жінку з косою, яйцепад у Верховній Раді :)) Череповецькі скелелази розповіли мені історію виникнення назви міста: колись імператриця Катерина була в тих місцях й наступила на череп вівці (Череп Овець). Я не втрималася й запитала (хто мене знає, сказав би: Люда, ти як завжди):  "Цікаво, як би Катерина назвала місто, якщо б наступила на щось інше?" ... :))))) 

...Я обожнюю кримські ночі!..

...Ніч накрила нас темною ковдрою. На небі повітряною кулькою повис місяць. Хтось невідомий і невидимий почав розсипати жменями зірки. Затріскотіли цикади. Коли цикади втомилися грати, їхню музику підхопили цвіркуни. Гори дихали вологою й прохолодою. Вогнище дрімало, ледве потріскуючи дровами. Ніч кликала за собою. Хотілося розправити крила й поринути в цю чорно-синю безвість назустріч дивовижним пригодам...

Я люблю тебе, моя безмежна країно, знайома й незнайома одночасно!..


Открыть | Комментариев 9



Пожелания автору блога:)))

 


Содержание страницы

Метки

Мои фотоальбомы


ОБОЗ.ua