Я - МАМА


Раньше я писала легко. Сейчас не могу. У меня больная душа. Казалось бы, рождение ребенка - счастье. Только это счастье нужно кормить. Востребованы ли в нашем обществе женщины с маленькими детьми? Попробуйте устроиться на работу, если у вас детёныш сознательного возраста с заведённым моторчиком. Сходите с ним в банк, постойте в очереди. Эти шпампы - "ребёнок - ваше слабое звено", "ребёнок будет мешать" я ношу в своей душе, поэтому она и больная. Моя подруга устроилась на работу, когда в анкете в графе "дети" поставила прочерк (у неё двое). То есть, когда она приходит на работу, ёё дети исчезают и чудесным образом появляются после окончания ненормированного (от себя добавлю ненормального) рабочего дня. Наличие ребёнка - не преступление, чтобы его скрывать. Три года декретного отпуска - не годы заключения в местах лишения свободы...
 
За два с половиной года в роли мамы я устала доказывать, что женщина с маленьким ребенком - человек. Ей тоже нужно ходить в магазин, оплачивать счета и т.д. Не учите её жизни, просто пропустите вперёд, подайте руку или уступите место... 
 
Милые старушки-термометры, сидящие у подъезда, я вас обожаю. Вы лучше меня знаете, надевать или не надевать ребенку шапочку. Уважаемые прохожие, я понимаю, вы специалисты в воспитании ЧУЖИХ детей. Я благодарна вам за ваше навязчивое желание помочь. Покажите мне детей, которых вы воспитали, и я подумаю, прислушиваться к вашим советам или нет.
Осознание, что от меня зависит жизнь и здоровье моего ребенка, и так лежит непосильным грузом. Я и так прошла болезненную трансформацию свободной женщины в МАМУ. Я давно упаковала свои интересы и увлечения и задвинула их в тёмный угол памяти...
 
У кошки, которая гуляла сама по себе, появился котёнок, и она стала уязвимой... Но... Я верю: скоро вытру пыль с воспоминаний и позволю себе быть настоящей. Скоро я, сжимая ладошку моего сына, остановлю попутку и поеду автостопом навстречу теперь уже НАШЕЙ мечте.
 
      

Открыть | Комментариев 12

Пряная Индия или Куда плыл Колумб


И от всех наших бед уйдём в Индию!
Афанасий Никитин

О, многоликая загадочная Индия, страна множества богов, изысканных чудес и диковинных пряностей. Ты – земля романтических грез. Ты обволакиваешь меня благоуханием лотоса, жасмина, чампы и ладана. Ты соблазняешь сладким ароматом корицы и ванили, ты обжигаешь острым вкусом имбиря, перца и бадьяна…

Всё восточное гипнотизировало европейцев своей редкостью и экзотичностью. Европейская мода жаждала индийских товаров, особенно пряностей. Неведомые моря и земли окружали Индию, и дорога от Востока до Запада казалась бесконечной. Путь из страны древних традиций был долгим и опасным. Какие только препятствия не приходилось преодолевать кораблям и караванам. Невероятная Одиссея ожидала каждое зернышко и лепесток прежде чем они попадали на прилавок европейского торговца...

По бескрайней, лишённой жизни равнине, долгие месяцы тянутся караваны с душистой кладью. Белое от зноя солнце равнодушно сжигает кожу, испепеляя мерно покачивающихся на песчаном море верблюдов. Вместо ожидаемой прохлады ветер бросает в лицо песок и пыль. Здесь не за что зацепиться глазу, днём караванщик ведёт по только ему известным приметам, а ночью – по звёздам. С пустыней шутить нельзя, иначе никакие верблюды не вывезут…

О, Марко Поло, величайший искатель приключений. Ты вдохновил целые поколения мореплавателей на великие открытия. Твоя «Книга о разнообразии мира» была настольной книгой первопроходцев. Она подтолкнула Христофора Колумба отправиться «на поиски западного пути в Индию»… 

Голубым атласом колышется море-океан. Медленно двигаются судна под четырехугольным парусом. Измождённые руки, за месяцы однообразного плаванья, устали держать штурвал. Безветрие обещает бесконечные ожидания под знойным небом. Глаза, океан и небо давно окрасились бирюзой. Где ты, заветная Индия?..

Колумб плыл в Индию за золотом и пряностями, а приплыл в Америку. Он так и не понял, что открыл неведомый материк, который, увы, даже не носит его имени.


Открыть | Комментариев 5

Одесские катакомбы



Открыть

Любовь, которая опоздала (дилогия с эпилогом)


Часть I. Купальская феерия

– Я встретила тебя случайно в феерическую ночь. Ночь, когда реальное смешивается с нереальным, когда оживают забытые легенды и для смелых расцветает папоротник...

– Я заметил среди чужих призрачных лиц твое, родное и далекое. Я нашел тебя! Нашел и потерял в толпе, равнодушной к моим переживаниям. Хорошо, что у меня сохранился твой номер телефона…

– Меня затянуло в водоворот безумного хоровода. Толпа шумела и ждала чуда. Я едва услышала приглушенный звук мобильного ... Ты рассказывал мне о том, как жил без меня два таких долгих года...

…Мы стояли на берегу реки и смотрели на звезды. Ты обнимал меня за плечи, вдыхая запах моих волос. Я чувствовала тепло твоих рук и биение твоего сердца. Мы  молчали, наслаждаясь неожиданным счастьем…

Мы встретились в феерическую Купальскую ночь ... И никто не знал, чем закончится наша встреча ...

Часть II. Позови меня за собой…

– Мы  обнимались в ореоле лунного сияния. Я тонула в твоих глазах. Ты всегда врывался в мою жизнь стремительно и бурно, оставляя на сердце царапины. Я исчезла из твоей жизни, переехала в другой город. Но сегодня ты меня позвал ...

«Поцелуй меня», - попросила я.

Ты губами коснулся моих губ. Я погрузилась в поцелуй, словно в бездну. «Позови меня за собой», - мысленно просила я, понимая, что скоро наши  чувства останутся бездомными среди ночного города.

Наши сердца стучали все громче и громче, пока не слились в одно большое сердце ...

– Я касался твоего лица и сходил с ума от бархата кожи. Я желал тебя здесь и сейчас. Мои руки, чувствуя свободу, уже путались в твоем платье и искали тепла. Я боялся признаться тебе в своих чувствах. Мне казалось, что я тебя не достоин…

– Ты посмотрел на часы и сказал: «скоро мой поезд». Наше большое сердце больно разорвалось пополам. Я подумала: «мы снова расстаемся и возможно навсегда»…

Эпилог. Любовь, которая опоздала

- Прошло 3 года. Мы снова встретились. Твои признания были робкими и такими дорогими…Но твоя любовь опоздала. У меня муж и маленькое горячо  любимое чудо. Я прощаю тебя и отпускаю…

- Я провожал тебя взглядом, понимая, что ты уходишь из моей жизни навсегда. Прости, что не признался тебе раньше. Я боялся услышать «нет»…


Открыть

Просто жіночі історії: Мої подорожі


Я обожнюю  карпатські ночі!..

...Ніч накрила нас темною ковдрою. На небі повітряною кулькою повис місяць. Хтось невідомий і невидимий почав розсипати жменями зірки. Затріскотіли цикади. Коли цикади втомилися грати, їхню музику підхопили цвіркуни. Гори дихали вологою й прохолодою. Вогнище дрімало, ледве потріскуючи дровами. Ніч кликала за собою. Хотілося розправити крила й поринути в цю чорно-синю безвість назустріч дивовижним пригодам...

Я люблю гори за їх величність і монументальність, за їх безмежну  красу і подароване відчуття польоту. Я люблю гори за можливість випробувати себе, за досягнення мети, коли можна подумати  "а я молодець!"  Я люблю гори і сумую за ними...

Я люблю тебе, моя безмежна країно, знайома і незнайома одночасно!..


Открыть

Просто женские истории: Я


Я - это восторженный ребенок, который может визжать от удовольствия, радоваться обыденному, капризничать и обиженно топать ножкой. Я - это мудрая, опытная женщина, которая знает, чего хочет от жизни.  Нам хорошо вдвоем. Но иногда мудрая и опытная женщина начинает сомневаться, а ребенку становится страшно и неуютно.  Он забивается в угол, рыдая от одиночества. Без него жизнь теряет все краски. Тогда мудрая женщина утешает ребенка, повторяя, что все хорошо, и он в безопасности. И снова вырастают крылья…

Так и живу, с ощущением полета. И расширяю пространство, чтобы не сломать вновь обретенные крылья.


Открыть

Просто жіночі історії: Подаруйте жінці...


Зачаруйте жінку безмежними поцілунками... Намалюйте для неї зорі на  небесному полотні... Подаруйте їй сяйво місячної ночі…

Подаруйте жінці можливість бути жінкою…

На її плечах тримається Всесвіт. 


Открыть

Просто жіночі історії: Пори року


Осінь…

Осінь... Вона прийшла без запрошення. Їй байдуже, чекають на неї чи ні. Модна, безсоромно-яскрава, мінлива: то егоїстично-холодна, то сонячно-лагідна, то ображено дощова. Справжня жінка. Осінь вибаглива: однаманітне зелене вбрання не в її стилі. Вона обожнює мереживо із жовто-зелено-червоного листя. Такий собі осінній світлофор...

...Я простягаю до сонця долоні і вбираю залишки тепла...

Зима…

Зима елегантно-сувора. Саме для неї класичний стиль: поєднання чорного та білого. Зима – дбайлива матір. Вона турботливо вкриває  сплячу землю пухкою  ковдрою-снігом. Зима – вірна дружина. Тому вона завжди приходить з Морозом. Вони закохані в мистецтво. Зима плете сріблясте мереживо із невагомих сніжинок, а Мороз чарівним пензликом розмальовує вікна. Потім, задоволені роботою, вони, обійнявшись, йдуть на ковзанку…

Я теж хочу закохатися!.. 


Открыть

Золотые руки, которые творят чудеса


"Таких мастеров, как баснословный Левша, теперь разумеется уже нет: машины сравняли неравенство талантов и дарований" - завершая 125 лет назад этой провокационной фразой сказ о Левше, писатель Лесков вряд ли предполагал, что последователи легендарного умельца будут выполнять ювелирно-филегранные работы с помощью фантастических для того времени приборов, таких как миниметры, оптиметры или обтекаторы.

Иван Станиславович, доводчик инструментального цеха, по праву может считаться достойным последователем великого мастера. Многолетний опыт, внутреннее спокойствие, обостренное внимание, четкость и уверенность в действиях - основные качества, благодаря которым он достиг высшей степени профессионализма.

Механическая обработка деталей - одна из составляющих производственного процесса. После шлифовки на поверхности деталей остаются шероховатости и неровности. На окончательную обработку, так сказать, в своеобразный "салон красоты", они поступают к Ивану Станиславовичу. Напильник и ножовка по металлу тут не помогут. Работа доводчика-притирщика требует особых знаний об устройстве контрольно-измерительных приборов. Для качественного выполнения заказов важно понимать, как ведет себя металл в том или ином температурном режиме. 

- Самое главное сохранять спокойствие в нашем деле, излишне не суетиться, - рассказывает Иван Станиславович.  - Когда работаешь над какой-нибудь дететалью,  доводишь ее до требуемых стандартов, нужно отбросить все проблемы. Мысли не должны отвлекать. Деталь может развалиться от одного неаккуратного движения, поэтому ее надо чувствовать.


Открыть

Курчатко схоже на кульбабку (моя казка з ілюстраціями)


Сонце ніжилося на м'яких хмарках-перинах. «Ку-ку-рі-ку!» - почуло воно крізь сон далекий голос невідомої птахи. Сонце й хотіло розплющити очі, але чаклунка-ніч наче намазала повіки медом. «Ку-ку-рі-ку! Сонечко, прокидайся. Вже час». Сонце нарешті розтулило повіки: треба негайно вмитися. Воно зібрало краплі роси, що наплакала ніч на прощання, скинуло решки дрімоти, потім заклопотано  оглянуло землю.

– Доброго ранку, – привітно вклонилися йому квіти.

– Як справи? – задзвеніли бджоли.

– Ми хочемо поспати, – почали скаржитися  барвисті метелики.

Раптом Сонце помітило на галявині безліч жовтих крапочок. Наче хтось розкидав золотий пісок серед зеленої трави. «Що за дивні квіти простягнули до мене тендітні, схожі на ялинку, листочки?», – подумало воно й опустилося нижче. «Зрозуміло, це кульбабки  відкривають для себе невідомий світ. Цікаво, чим пахнуть кульбабки?» Захотілося Сонцю приголубити кожну квіточку, зігріти її. Покликало воно Хмари, попрохало у них затулити небо. А саме покотилося вниз та впало на жовтий килим. Здійнявся солодкий пилок. «Ап-чхи, – видихнуло Сонце, – я знаю, чим пахнуть кульбабки. Вони пахнуть медом».

Довго бавилося Сонце: пускало грайливих зайченят, ховалося серед жовтих пухнастих голівок. Раптом почуло: «Пі-пі». «Ніби хтось плаче», - подумало Сонце й запитало:

– Хто там?

– Це я-а-а.

Здивувалося Сонце: стоїть перед ним чудернацька кульбабка на тоненьких ніжках, кліпає чорними оченятами, а із дзьобика таке жалібне «пі-пі-і».

– Кульбабко, чому ти плачеш?

– Я не кульба-а-абка, я Курча-а-атко, я загуби-и-лося. А ти-и хто?

– Я Сонце.

– Відведи мене до мами-Кво-о-чки, – попрохало Курчатко.

– Давай я піднімуся вгору і знайду твою матусю, – запропонувало Сонце.

– Ні-і, не залишай мене, я боюся.

– Чого ж ти боїшся?

– Мама-Квочка казала, що тут гуляє хижий звір із гострими пазурами. А якщо він схопить мене. Пі-пі-і, – з оченят закапали сльози.

– Дурненьке, немає тут хижих звірів.

– Не зна-а-аю. Мені матуся казала: «Небезпечно гуляти самому». Де мої братики та сестрички? Хочу додому-у, – розпачливо запищало Курчатко.

Пожаліло його Сонце. Задумалося, як допомогти, розважити:

– Розказати тобі казку?

– Так, – підстрибнуло Курчатко, затріпотіло крильцями, – хочу казку!

– На небі живе безліч дивовижних звірів. Хочеш їх побачити – подивися вгору.

Курчатко враз заспокоїлося, підвело очі, замріялося:

– Я бачу незвичайну тварину з двома горбами на спині... Он пливе величезна тварина з довгим носом, а далі – з довгою шиєю. Як цікаво!

Сонце дивувалося уяві свого маленького товариша, стурбовано поглядаючи на небо. Час повертатися, набридне Хмарам чекати, розповзуться хто-куди. А Сонця немає. Що буде?..

– Ох! Рятуйте, це він, хижий звір із гострими пазурами, – зойкнуло Курчатко, заплющило від страху очі й грудочкою притиснулося до землі.

Сонце уважно дивилося на істоту, яка до них підкрадалася: «Миле створіння: пухнастий хвіст, пухнасті вуха. Його так і хочеться погладити...»

– Може, він хоче з нами погратися?..

– Він хоче мене з’їсти, - заперечило наполохане Курчатко.

Сонце  жахнулося, як можна з'їсти таке гарненьке Курчатко, схоже на кульбабку:

– Геть звідси! Не чіпай маленьких!

Звір випустив гострі пазурі з м’якеньких лапок, незадоволено вигнув спину й забив хвостом по землі.

– Геть, – повторило Сонце.

Звір погрозливо зашипів та почав відступати. Між травою промайнула його руда спина.

Курчатко боялося поворухнутися.

- Все гаразд, він  утік, – сказало Сонце.

Курчатко отямилося від жаху й знову заплакало:

– До матусі хочу-у! Не буду більше губитися!

«Чим заспокоїти малого? – подумало Сонце, –Що йому розповісти?»

– Уявляєш…

Курчатко перестало плакати, зацікавлено прислухалось.

– Я люблю поспати. Але мені треба прокидатися рано-вранці. Якби не спів невідомої птахи, яка прокидається раніше за мене, мабуть, колись би й проспало. Кожного ранку мене будить спів, схожий на «ку-ку-рі-ку»

– Я знаю, знаю, – захоплено запищало курчатко, – це мій татусь-Півник будить тебе. Я теж, коли виросту, стану півником. Ось послухай.

Курчатко примружилося, кумедно залопотіло крильцями й витягло шию:

– Пі-пі-пі-пі-і-і.

Сонце засміялося: «Яке ж чудове Курчатко, схоже на кульбабку!»

– Дивися, он моя матуся! – радісно защебетало Курчатко.

Квочка готова була грізною хмарою накинутися на Сонце. Вона розставила крила, настовбурчила пір’я й приготувалася захищати улюбленого синочка.

Курчатко підбігло до мами-Квочки:

– Мамо, як добре, що ти знайшлася... Я тут познайомилося з Сонцем. Воно захистило мене від хижого звіра з гострими пазурами.

– Дякую тобі, Сонце, за мою крихітку. Вибач, побачила неподалік кішку, злякалася.

Потім вона легенько штовхнула Курчатка:

– А ти... Як тобі не соромно. Я з ніг збилася, шукаючи тебе. Я хвилювалася. Чому ти таке неслухняне?

– Вибач, мамо, я більше не буду.

Сонце було раде за Курчатко. Тепер можна повертатися на небо, Хмари зачекалися…

Вночі, зігрівшись під маминим крилом серед братиків та сестричок, Курчатко мріяло, що завтра воно прокинеться раніше за татка і першим привітає Сонце… А Сонце, засинаючи, раділо: завтра його знову розбудить дзвінкий спів. І це спів не якогось невідомого птаха, а Півника – татуся Курчатка, схожого на кульбабку.

 


Открыть | Комментариев 3

Янгол на замерзлому склі


 Андрійко стояв біля вікна. Хлопчик дивився, як на вулиці бавилися діти: ліпили снігову бабу, кидалися білими кульками і відчайдушно падали в снігові замети. До Андрійка тихо-тихо, уривками, долітав безтурботний сміх. Йому хотілося опинитися серед того кришталевого сміху, серед щасливого дитячого життя. Якби можна було протиснутися через прозору скляну перепону, пташкою злетіти з другого поверху і привітати зиму. Андрійко  мріяв: ось він падає в кучугуру, швидко-швидко розводить та зводить руки. Потім підводиться, а на снігу залишається зображення маленького янгола. Або снігова кулька потрапляє йому за комір, і холодні струмочки змійками розтікаються по спині…

Нажаль, Андрійко заслабкий для прогулянок. Йому ледве вистачає сили дістатися від ліжка до вікна й назад. Якось медсестра хотіла пересунути ліжко, щоб він міг лежачи дивитися у вікно. Хлопчик відмовився: тоді зовсім перестане рухатися. Рухатися, не зважаючи на біль. Андрійко уявляв свою хворобу як ненажерливого дракона із страшною пащею. Цей дракон поїдав живі клітинки, гладшав і зростав…

А сніг падав, наче на небі розірвали величезну перину. Сніжинки кружляли у веселому хороводі. Декілька з них кинулися до вікна запросити Андрійка до кола. Але їх зустрів, обпікаючи болем, недитячий погляд. Сніжинки сльозами розтеклися на склі. Їхні подруги з жахом розлетілися в різні боки, щоб не зустрічатися з таким безнадійним і гарячим поглядом.

І знову цей біль… Андрійка засудомило…  Скоріше б лягти… Тримаючись дрижачими руками за стіну, майже втрачаючи свідомість, він упав на ліжко.

Зараз прийде медсестра, зробить укол, і йому стане легше. Хоч ненадовго...

З вулиці лунали дитячі голоси. Хлопчик скрутився калачиком, натягнув ковдру на голову: «Вони там здорові, безжурні, а я – кволий». Андрійко намагався заколисати біль, наспівуючи  колискові, що давно-давно чув від мами. Маму Андрійко не пам’ятав. Лише її пісні. Про батька хлопчик намагався не згадувати. Коли мами не стало, тато запив. Потім в квартирі з’явилася чужа тітка. Батько вимагав, щоб Андрійко називав її «мамою». І кожне Андрійкове «ні» синцями запікалося на його тілі. «Чоловіки не плачуть», – так вчив його батько. І Андрійко ховав сльози глибоко всередині. Навіть коли боліло, він прикладав руку до серця, заспокоюючи його, щоб шалений стукіт випадково не викликав роздратування у батька. Про те, що того позбавили батьківських прав, хлопчик дізнався вже у лікарні...

Боляче…

А діти сміялися…

Медична сестра знову з першого разу голкою не потрапила до його вени. «Рученьки які тоненькі», – забідкалася вона, а подумки додала: «Хоча б заплакав… Біднесенький… Мабуть, натерпівся в житті… Та хлоп’я ще...»

Андрійко нарешті заснув. Йому снилися величезні дракони; важкий каламутний погляд батька; гігантські сніговики наздоганяли дітей. Потім повернувся біль…

Андрійко не витримав і заплакав, приречено, безпорадно, жаліючи себе.

Це безутішне ридання почула чергова медсестра, Марина Василівна. Вона обережно зазирнула до палати, де лежав Андрійко. В місячному сяйві та мерехтінні ліхтарів його худе крихітне тіло ледве виднілося з-під ковдри. Марина Василівна поклала руку на плече Андрійка. У неї з чоловіком не було дітей. А як хотілося мати сина…

Дотик теплої руки заспокоїв хлопчика. Він схопив руку, притулив до обличчя, і, не розплющуючи очей, прошепотів: «Мамо.. Ти повернулася!?» Потім з острахом,  бо хтось зайвий прийшов до нього в палату і буде сварити за виявлену слабкість, різко підвівся на ліжку.

Слова, підготовлені Мариною Василівною заздалегідь, застигли, не народжуючись: «Дитина не може так дивитися! Що ж тобі прийшлося пережити, хлопчику мій, щоб так зневіритися?»

– Все гаразд! Сльози інколи допомагають, – нарешті знайшлися загублені слова.

– Мені вже нічого не допоможе, – заридав Андрійко, – я скоро помру!

– Це тобі хтось сказав? – запитала вона й відчула холодок від неприємної думки: хто посмів приректи дитину, лишити її сподівань на життя.

– Ні… Але я знаю… Я нікому не потрібний!.. Я – безнадійний!..

Його плечі безпорадно здригалися. Марина Василівна поспішила підбадьорити Андрійка:

– Ти не самотній. У кожної людини є власний Янгол-охоронець. І в тебе є.

Андрійко недовірливо запитав:

– Невже? Чому ж він не захистив мене? Чому, чому, я маю страждати?!

– Все, що з нами трапляється, – випробування. Ми маємо пройти через це. Потім ми стаємо сильнішими та мудрішими. Твій Янгол-охоронець повинен завжди бути з тобою. Але ж ти раніше до нього не звертався за допомогою. Тому він далеко.

– Де він зараз?

– На небі…

– Як і моя мама, –  подумав Андрійко, – то, може, вона і є моїм Янголом.

– Підведи мене до вікна, – попрохав він, – я хочу його знайти.

Вони дивилися на золотавий блиск зірок-світлячків.

– Твій Янгол живе на одній з цих зірок…

–  Як я його знайду? Зірок безліч...

–  Твоє серце підкаже.

Андрійко зосереджено розглядав нічне небо. Одна зірочка невеличка, але найяскравіша з усіх, привернула його уяву. Хлопчик відчув легкість, ніби за спиною виросли крила. Йому захотілося полетіти в таємничі далі.

– Он вона, – Андрійко простягнув руку, ніби торкаючись її.

У відповідь зірочка замерехтіла.

– Якщо ти помреш, твій Янгол-охоронець зостанеться самотнім. Ти ж не хочеш, щоб він сумував за тобою?

– Ні!

Одна неприємна думка обезкрилила хлопчика. Він здригнувся:

– А якщо він помре, то я знову залишуся один?

– Він завжди буде з тобою!

… Уві сні до Андрійка прийшов Янгол. Хлопчик міцно тримав легку сяючу руку і час від часу запитував:

– Ти не зникнеш? Ти залишишся зі мною? Ти бачив мою маму? Яка вона зараз? Чи згадує про мене?

Янгол лише дарував Андрійкові сонячну посмішку.

Потім вони літали небесними просторами. Від зірки до зірки. І Всесвіт належав тільки їм…

Вранці Андрійко прокинувся переповнений щастям… А де ж Янгол? Невже це йому наснилося?.. Невже він зостався сам-на-сам зі страшною хворобою?..

Раптом хлопчик помітив на вікні дещо незвичайне. У феєричному візерункові, що залишив на шибці мороз, Андрійко впізнав зображення нічного гостя! Його Янгол поруч… Андрійко відчув, як дракон всередині нього зіщулився. «А ти вже й не такий страшний. Я здолаю тебе! Мій Янгол тепер зі мною!»

Він притулився до скла щокою, зігріваючи його своїм диханням…

Всю ніч Марині Василівні ввижався Андрійко. Після їхньої розмови вона довго вагалася та радилася з чоловіком. Вирішувати їй... Підсвідомо вона боялася лише одного – запізнитися. З її тремтячих губ постійно зривався шепіт-молитва: «Боже, почуй мене! Зроби так, щоб мій хлопчик дожив до ранку! Благаю тебе! Я хочу знову його побачити! Благаю тебе, зроби диво. Він має жити!»

…Під час ранкового обходу Марина Василівна поспішала до Андрійка. Серце застигало від переживань, а коридори, немов безкінечні лабіринти, затримували її. Біля палати хлопчика, який став для неї рідним, Марина Василівна завмерла і перехрестилася: «Господи, допоможи!.. Чому так важко і довго відчиняються двері?..»

Її зустрів звичайний десятирічний хлопчик з прозорими дитячими очима. Заслабкий, але…

– До мене приходив Янгол, – сказав Андрійко, – він тут, на вікні… Тільки нікому не кажи. Обіцяєш?

– Обіцяю.

Марина Василівна відчувала себе безмежно щасливою. Вона посміхалася та пригортала до себе Андрійка: «Дякую тобі, Боже, за мого хлопчика!»

…Вони спостерігали, як сонячні промені веселками розсипалися на склі. Одна на двох таємниця – Янгол на замерзлому склі – зблизила їх, майже незнайомих… І Марина Василівна зрозуміла: цей хлопчик змінить її життя, а вона його.


Открыть | Комментариев 35



Пожелания автору блога:)))

 


Содержание страницы

Метки

Мои фотоальбомы


ОБОЗ.ua